Читати книгу - "Нестяма"

І боляче штурхнув малого, що той опинився аж під ящиком із піском.

— Ану, котись! — узяв його за комір Сява і витягнув з-за ящика з піском. — Щоб духу твого тут не було, всю малі-ну нам завалив.

Образа обтисла малого, він стримався, а заплакав лише надворі. Посовався порожнім подвір’ям, а потім посунув до хати з надією щось побачити по тєліку.

— Толя! — нарешті почули вони наступного дня. Голос наближався.

— Толя, — мати спустилася до підвалу й одчинила двері в тишу. Таку гучну, що не почула, як син Толя крадькома ковзнув сходами нагору. — Толя, — вступила вона всередину.

— От, суки, — вилаявся Іван Степанович, побачивши на дверях підвалу чималий замок, і заховав назад у сумку фотоапарат. — Так тепер вони, суки, замок почепили, а раньше було низзя?

Він сплюнув, бо тепер треба йти нагору, шукати двірника, щоб той шукав ключа. Слідча процедура затягувалася:

— Ще, курви, поприбирають чисто, і всі вєщдоки перетрясуть, — плюнув він, і, крекнувши, подався нагору.

Двірник Федір саме мив друге парадне, коли його знайшов слідчий. Привіталися.

— Замок таки почепив?

— Навхір він би міні здався, — одкинув швабру той. — Комісія приказала, я й повісив, — шукав він цигарку, доки Іван Степанович не сунув йому свою, посідали на підвіконня, пустили дим.

— Ну, давай ключа, — слідчий притоптав у пачку недопалок.

— Якого навхір ключа? — двірник вдав, що не здогадується про підвал.

— Кончай яєрли крутить, — видихнув останнього дима Іван Степанович. — Ти ж знаєш. Бо міні треба фотки з місця проішествія зробить.

— Да, дворніку положено все знать, тіко за таку зарплату голова навхір попухне. Ключа в мене нема, началь-нік ЖЕКу лічно забрав під свою отвєтсвенність. — Він теж видихнув дим, бо по ключа треба було топать аж у ЖЕК. — Дай хоть домию, — взявся за відро. — Накидали там трусів, а я ходи за ними ще й в підсобці вбирай, — сказав він і враз збагнув, що ляпнув дурницю.

— Яких трусів? — насторожився слідчий.

— Яких-яких, — бурмотів двірник Федя, — порваних, женських... Коли мітли прибрав, обнатужив.

— Де вони? — підскочив той.

— Хто, мітли?

— Труси, кажу тобі, труси!

— Де-де, викинув навхір в бак.

— Дак бігом мені вийми,— захвилювався Іван Степанович.

— От, начинаєцьця, — зітхав Федір. — За цими розврат-ніками й пороботать нормально не дадуть, ну, благоустроїли вам дитячого майданчика навхір, дак і гуляйтеся там у пісочку, нє, так їм підвали подавай.

— Не бурчи, — сказав слідчий, — я тобі віддячу, в мене тут проходив один хірург по дєлу, так йому треба всю сантехніку помінять, візьмешся? Як найдеш ті труси — халтура твоя.

Федір помітив, що слідчий враз стомився. І почав терти шваброю швидше, аж мимоволі в нього злетіла пісня:

На мотив «Синього платочка». Слідчий аж плюнув на помите.

Федір удав, що не помітив:

— Да, народ оспівує, — пояснив він. — Да, про всяке, шо буває. А я розірвися навхір ще й підвал охранять? Хто винуватий — я винуватий?

— Ти невинуватий, це точно.

Повз них, обережно переступаючи помите, навшпиньках, проштовхнулася молодиця Тетяна, війнувши гігантським бюстом і таким же перегаром, обох це разом вразило, аж вмовкли на якусь хвилину.

— Да, — домив двірник сходи й переможно ляснув відром. — Отак рожай їх собі навхір на свою голову, щоб воно потім пішло й на рідну мамку стукнуло.

— Воно не на мамку стукнуло, а на пацанів, які його за це били.

— Однаково, отак рости їх навхір, і виходить, що вона, бідна мать-одіночка, і винувата за це, з усіх сил воспитує сина, а шоб потім хтось як мудак за ключима й за трусима набігаєцьця. Міні тепер на літучку хоч не показуйся: де ти, питається, навхір був, як ти був не догледів, що мамку дітвора трахала? В спину сміюцьця.

— Мені б твої проблеми, — зітхнув слідчий. Бо його проблема була казуїстична, і хто зна, як її передавать в суд, як інкримінувати:

чи як групове зґвалтування малолітками дорослої жінки;

чи як розпусні дії дорослої жінки по спокушуванні малолітніх?

Бо свідчення розходилися, хто і кого, а подання могло підірвати реноме слідчого у цій заплутаній справі.