Читати книгу - "Гаррі Поттер і таємна кімната"

І ось, коли Гаррі вже почав непокоїтися, що станеться, як він торкнеться землі, труба вигнулася горизонтально, і він вилетів з неї, гепнувшись на вологу долівку темного кам'яного тунелю, такого великого, що в ньому можна було вільно стояти. Вимащений слизом і блідий, наче мрець, неподалік підводився на ноги Локарт. Гаррі вчасно відступив убік - з труби зі свистом вилетів Рон.

- Ми спустилися, мабуть, на кілька кілометрів під школою, - припустив Гаррі, і голос його луною відбився в чорному тунелі.

- Може, навіть аж під озеро, - додав Рон, придивляючись до темних, слизьких стін.

Усі троє почали вдивлятися в темряву.

- Лумос! - шепнув Гаррі, і його чарівна паличка засвітилася. - Пішли, - покликав він Рона й Локарта, після чого вони гучно почалапали по мокрій підлозі.

В тунелі було так темно, що вони майже нічого не бачили перед собою. У світлі чарівної палички їхні тіні на стінах видавалися страховиськами.

- Пам'ятайте, - неголосно сказав Гаррі, - тільки почуєте якийсь шурхіт - відразу заплющуйте очі!

Але в тунелі було тихо, як у могилі, і першим несподіваним звуком був гучний хрускіт, коли Рон наступив на те, що виявилося щурячим черепом. Гаррі опустив чарівну паличку і побачив, що вся підлога всіяна кістками дрібних тваринок. Намагаючись навіть не думати, якою буде Джіні, коли вони її знайдуть, Гаррі попрямував далі. Нарешті темний тунель звернув убік.

- Гаррі, там щось є! - хрипко вимовив Рон, схопивши його за плече.

Завмерши, вони почали придивлятися. Гаррі міг розрізнити тільки контури чогось великого й заокругленого, що лежало поперек тунелю. Воно не рухалося.

- Може, воно спить, - ледь чутно вимовив він, озирнувшись.

Локарт затулив очі руками. Гаррі знову глянув туди, і його серце загупало ще шаленіше.

Майже заплющившись, Гаррі дуже повільно ступив уперед, тримаючи напоготові чарівну паличку.

Світло впало на велетенську зміїну шкіру ядучо-зеленого кольору, що лежала покручена й порожня на долівці тунелю. Зміюка, яка її скинула, була, Мабуть, не менше шести метрів завдовжки.

- О, Боже! - ледь чутно видихнув Рон.

Раптом за їхніми спинами щось гупнуло - у Локарта підігнулися коліна.

- Вставайте! - наказав Рон, скеровуючи на Локарта чарівну паличку.

Локарт звівся на ноги, а тоді раптово стрибнув на Рона, збивши його на підлогу.

Гаррі кинувся до них, але запізно. Ледве дихаючи, Локарт підводився з Роновою паличкою в руках. Він знову сяяв посмішкою.

- Кінець вашій авантюрі, хлоп'ята! - промовив він. - Я візьму нагору шматочок цієї шкіри. Скажу їм, що трохи запізнився, аби врятувати дівчинку, і ще скажу, що ви обидва з'їхали з глузду, коли побачили її понівечене тіло. Прощайтеся зі своєю пам'яттю!

Локарт високо над головою підняв обмотану чароскочем чарівну паличку Рона й заволав:

- Забуттятус!

Паличка вибухнула, немов маленька бомба. Прикриваючи голову руками, Гаррі побіг, ковзаючись на скрученій зміїній шкірі й ухиляючись від великих брил, що з гуркотом падали зі стелі тунелю. Наступної миті він уже стояв за цілою стіною кам'яних брил.

- Рон! - закричав він. - Ти живий?.. Роне!

- Я тут! - долинув приглушений Ронів голос з іншого боку завалу. - Зі мною все в порядку. А з тим ідіотом, здається, ні! Його добряче пальнула моя чарівна паличка!

Почувся глухий удар і голосний зойк. Мабуть, Рон копнув Локарта по нозі.

- Що тепер? - запитав розпачливий Ронів голос. - Ми не зможемо тут пролізти. Це забере купу часу...

Гаррі глянув на тунельну стелю. У ній з'явилися величезні тріщини. Він ще ніколи не пробував розбивати чарами щось таке велике, як це каміння, а зараз був не найкращий момент для експериментів - а що, як обвалиться увесь тунель?

За камінням знову почулися удар і зойк.

Вони марнували час. Джіні вже кілька годин перебувала в Таємній кімнаті. Гаррі знав, що є тільки один вихід.

- Чекай мене тут! - крикнув він Ронові. - Чекай разом з Локартом. Я піду далі. Якщо не повернуся за годину...

Запала промовиста тиша.

- Я спробую розчистити прохід, - сказав Рон, намагаючись говорити якомога спокійніше. - Щоб ти міг... пройти сюди. Але, Гаррі...

- Бувай! - спробував додати впевненості своєму тремтячому голосові Гаррі.

І він рушив сам-один повз величезну зміїну шкіру.

Поступово звук від каміння, яке пересував Рон, затих удалині. Тунель кілька разів звернув убік. Гаррі відчував напругу кожною клітинкою свого тіла. Він хотів, щоб тунель швидше закінчився, але водночас боявся того, що йому доведеться там побачити.

І ось нарешті, проминувши ще один поворот, він побачив попереду масивну стіну, на якій були вирізьблені дві переплетені змії. У їхніх очницях виблискували великі смарагди.

Гаррі наблизився до них, і в горлянці йому цілком пересохло. Цього разу не треба було уявляти, Що ці кам'яні змії справжні - їхні очі й так були на диво живі.

Тепер він знав, що робити. Прокашлявся, а смарагдові очі ніби замерехтіли.

- Відчиніться! - ледь чутно прошипів Гаррі.

Змії розплелися - і стіна зі скрипом розсунулася: її половинки плавно ковзнули вбік. Тремтячи з голови до ніг, Гаррі увійшов досередини.

- РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ -

Спадкоємець Слизерина

Він стояв на краю довжелезної, тьмяно освітленої кімнати. Високі кам'яні колони, на яких поспліталися численні різьблені змії, підтримували стелю, що губилася десь у пітьмі, й відкидали довгі чорні тіні крізь химерний зеленкуватий морок.

Серце його несамовито калатало. Гаррі прислухався до моторошної тиші: може, десь там, за колоною, в темному закутку причаївся Василіск? А де Джіні?

Він витяг чарівну паличку й рушив уперед поміж зміїстими колонами. Кожен обережний крок голосно відлунював від стін, що ховалися у мороці. Гаррі примружився, готовий негайно заплющити очі, тільки-но почує найменший порух. Порожні зіниці кам'яних змій ніби стежили за ним. Кілька разів Гаррі хололо в грудях, йому здавалося, що деякі з них заворушилися.

Коли ж Гаррі дійшов до останньої пари колон, перед ним біля задньої стіни виросла статуя заввишки до самої стелі.

Гаррі задер голову і побачив величезне обличчя: воно було старе, мавпоподібне, з довгою ріденькою бородою, що сягала майже самого краю кам'яної мантії, з-під якої у гладеньку підлогу впиралися дві велетенські сірі стопи. А між цими стопами лежала долілиць маленька, закутана в чорну мантію фігурка з яскраво-рудим волоссям.

- Джіні! - скрикнув Гаррі, підбіг до неї й