Читати книгу - "Країна Моксель, або Московія. Книга 2"

Тому що сторонні люди поселилися б у першу чергу на магістральних ріках — Волга й Ока. А ми бачили (історія про це свідчить), що християнство перше своє коріння пустило в "Мерському стані" — Ростові, Суздалі, Володимирі. Тобто в споконвічній фінській землі, у глухій мерянській обителі, далекій від магістральних рік. Хоча, як засвідчили археолог граф О. С. Уваров і професор А. П. Богданов. меряни до кінця XI століття вже заволоділи територією всієї мерянської землі.

Такі головні, фундаментальні підсумки періоду невпевненого просування православ’я (1073—1237) в країну Моксель.

Про безліч супутніх підсумків згадувалося вище. Нема рації повторюватися.

8

ІІ. Період відданого служіння Орді

Другий період просування християнства в ростовсько-суздальську землю займає 1238—1354 роки. Ми розуміємо, що подібний розподіл є дещо умовним. Однак наш розподіл часу на періоди ґрунтується на певних принципах.

Так, перший період поширення християнської релігії в ростовсько-суздальській землі (1073—1237), цілком зрозуміло, мав корінну відмінність від наступного — другого — періоду. Тому що православні владики та їхня паства, як і нехристиянське населення землі, починаючи з 1238 року, увійшли до складу нової потужної держави — Золота Орда. Природно, відбулася докорінна зміна існування самого етносу і його поводирів. Православна церква, прийнявши клятву на вірність ханові, стала під його захист. Ханська влада в ростовсько-суздальській землі, починаючи з 1237 року, була чудово організованою, чіткою й твердою. Сподіваюся, читачі пам’ятають, як уже в 1239 році за неслухняність і смуту, за доносом Великого Володимирського князя Ярослава Всеволодовича, були покарані жителі "зачастокольних міст" Мурома і Городця.

Треба також мати на увазі, що фінське населення, котре прийняло християнство, мало перевагу перед мерянами-язичниками, оскільки було під захистом законно діючого владики. Цей фактор захисту став вирішальним у третьому періоді становлення християнської релігії в ростовсько-суздальській/землі, коли митрополит Алексій, починаючи з 1354 року, став практично управителем (з дозволу ханів) тієї землі. Митрополит, віддано служачи ханам, одержав від них повноваження на поголовне залучення язичницького фінського етносу в православ’я. Ханська влада побачила користь у зборі розрізненого лісового населення в підконтрольну релігійну громаду. Тому той період (1354—1505) виокремлений нами і названий — "період монастирського засилля". Саме в цей час територія майбутньої Московської губернії вкрилася монастирями, що сприяло залученню фінського етносу в православ’я, а головне — виникненню багатьох дрібних поселень і "зачастокольних міст". Це різко зміцнило Московський улус перед іншими улусами Золотої Орди.

Ханська влада й православна релігія, як ми писали вище, стали тими двома ключовими джерелами, які породили московську державність.

Такі характерні риси кожного із трьох періодів.

Отже, перейдемо до другого періоду становлення православ’я в ростовсько-суздальській землі. Не варто думати, що методи дії церкви мінялися чітко по роках. Такого бути не могло. Православна церква завжди була винятково консервативною в питаннях впливу на людину. Увійшовши в підпорядкування до ханських баскаків на місцях, вона й далі, з їхнього дозволу, продовжувала втягувати місцеве фінське населення під свою опіку. Однак справа просувалася надзвичайно важко.

І тут православ’я Золотої Орди започаткувало кілька рішучих, неординарних дій. Навіть не в питанні поширення, а в організаційному. Скоріше, в стратегічному питанні свого закріплення в складі ідеології нової держави — Золота Орда.

Пропоную більш детально вивчити випадки призначення і дії перших митрополитів Золотої Орди. Напередодні навали Батия на Київ, а це кінець 1240 року, у місто прибув із Константинополя новопризначений київський митрополит грек Іосиф. Під час штурму Києва митрополит Іосиф загинув. В історії не збереглося про цей факт докладних вісток, або принаймні мені вони не відомі.

Ми вже говорили, що із цього періоду призначення на митрополичу кафедру, як і на єпископат, у Золотій Орді могло відбутися тільки з відома й згоди хана Батия. Цю аксіому далі підтвердимо документально.

Зверніть увагу: з 1241 до кінця 1242 року хан Батий зі своїми військами перебував у центральній і південній Європі й, природно, про призначення київського митрополита в ті роки не могло бути й мови. Тільки в 1243 році за згодою, а скоріше за все, за вказівкою хана Батия, виконуючим обов’язки київського митрополита став один з ігуменів Києва — Кирило.

Ми пам’ятаємо, що саме в 1243 році хан Батий, після повернення з військового походу, зробив огляд і реорганізацію місцевої влади у всіх своїх володіннях. Він готувався до військового протиборства з угрупованням ханів Гуюка-Бурі. Цілком зрозуміло, що до завершення протиборства святитель Кирило був лише місцеблюстителем митрополичої кафедри.

Протиборство ханів Батия і Менгу, з одного боку, та Гуюка і Бурі — з іншого боку, завершилося тільки 1249 року. Саме в тому році війська хана Батия повернулися зі східного походу, після якого син Батия, Сартак, одержав у володіння землі між Волгою і Доном. А місце блюститель митрополичої кафедри Кирило в 1250 році був відправлений ханом у Константинополь до патріарха для посвяти в митрополити. І без зайвих заперечень 1250 року був затверджений на митрополію.

До речі, для того щоб проїхати по володіннях хана Батия й одержувати "на ямах" (постоялих дворах) коней, їжу й бути під захистом хана, необхідний був ханський ярлик і військовий загін супроводу.

Після призначення митрополит Кирило переніс митрополичу кафедру до столиці Золотої Орди — Сарая. Саме в цей час відбувся докорінний злам в організації управління Київською митрополією.

У 1261 році була створена нова, Сарайська, єпархія, яка також знаходилась у столиці держави Сараї. Сарайська єпархія на довгі роки стала й головним місцем перебування київських митрополитів. Імовірно, це сталося з веління хана, котрий побажав мати митрополита під рукою. Для підтвердження сказаного пропоную звернутися до прань професорів В.О. Ключевського та Г. В. Вернадського.

Практично з того часу (1261 рік) владики земель колишньої Київської держави (Київської, Чернігівської, Волинської, Галицької, Подільської, Брацлавськой, Пінської, Новгородської і т. д.) почали контактувати з Константинополем і управлятися ним напряму.

Відкриття Сарайської єпархії стало одним із ключових рішень православної церкви в її становленні другого періоду. Із цього часу вплив православ’я в ростовсько-суздальській землі став помітно підвищуватися. Воно набуло "державного статусу". Тепер всі особи, які прибували із залешанських улусів Орди, зобов’язані були відвідати сарайський храм і схилити голову перед Господом Богом і Всемогутнім Ханом, його намісником на землі. Адже навіть невіруючий язичник-мерянин розумів, що за відкрите ігнорування поклоніння Богу й Ханові він може поплатитися головою. А вибір у людини в Сараї був зовсім невеликий — або православна церква, або мусульманська мечеть.

Особисто хан Берке в ті роки сповідував іслам. Нагадаю, що як у церкві, так і