Читати книгу - "Тріумфальна арка"

Він сягнув рукою по сигарети. Вони лежали на столику біля ліжка, невеличкому, зручному столику, де можна було тримати книжки, сигарети й інший дріб’язок. Равік ненавидів нічні столики з різьбленими ніжками й стільницею з підробленого мармуру, які звичайно ставлять коло ліжок майже в усіх готелях.

— Дай і мені сигарету, — попросила Джоан.

— Може, хочеш чогось випити? — спитав він.

— Хочу. Не вставай, я сама принесу.

Вона знайшла пляшку й налила чарки. Одну вона подала Равікові, а другу взяла й відразу випила. Коли вона, п’ючи, відхилилася назад, плащ зсунувся з її плечей, і в ранковому світлі, що з кожною хвилиною яснішало, Равік побачив, що на ній була та сукня, яку він подарував їй, коли їхав з нею в Антіб. Чого вона надягла її? Це була єдина сукня, яку він купив їй. Він про таке ніколи не думав. І тепер не хотів думати.

— Коли я побачила тебе, Равіку… так несподівано… то вже ні про що не могла думати. Всі думки вилітали з голови, — сказала Джоан. — А як ти пішов… я подумала, що більше ніколи тебе не побачу. Подумала не зразу. Спершу я чекала, що ти повернешся до «Клош д’Ор». Сподівалася, що ти неодмінно повернешся. Чому ти не повернувся?

— А чого я мав повертатися?

— Я була б пішла з тобою.

Равік знав, що це неправда. Але не хотів про це думати. Він більше ні про що не хотів думати. Раніше він не повірив би, що йому вистачить її приходу. Він не знав, чого вона прийшла й чого хотіла, але його раптом опанував глибокий, дивний спокій, йому стало досить того, що Джоан тут. Що це таке? Наче ж усе вже минулося, подумав він. Невже я знов втрачаю самовладання? Знов западає темрява, кров стугонить у скронях, уява бере наді мною гору й насувається небезпека?

— Я думала, що ти хотів покинути мене, — мовила Джоан. — Ти й справді хотів цього! Признайся!

Равік мовчав.

Вона дивилася на нього, чекаючи відповіді.

— Я знала це! Знала! — твердо, переконано мовила вона.

— Налий мені ще кальвадосу, — попросив Равік.

— А це кальвадос?

— Так. Ти хіба не помітила?

— Ні.

Наливаючи чарки, вона поклала руку йому на груди, і його ніби пронизала блискавка. Вона взяла свою чарку й випила.

— Так, це кальвадос, — мовила вона. Тоді знов глянула на Равіка й додала: — Добре, що я прийшла. Я знала, що буде добре, як я прийду.

Надворі ще пояснішало. Зарипіли віконниці — то війнув ранковий вітерець.

— Правда ж, добре, що я прийшла?

— Не знаю, Джоан.

Вона схилилася над ним.

— Знаєш. Повинен знати.

Обличчя Джоан було так близько від нього, що її волосся торкалося його плечей. Він охопив її поглядом. Знайома картина, зовсім чужа й водночас рідна, завжди та сама, а проте ніколи не однакова. Він побачив, що шкіра в неї на лобі лущиться, що нафарбувалась вона абияк, що на верхній губі налипли крихти помади, бачив усе на її обличчі, яке нахилилося так низько над ним, що заступило йому весь світ, бачив його й усвідомлював, що лише уява закоханого, незважаючи ні на що, знаходить у ньому стільки таємничого. Він знав, що є вродливіші обличчя, розумніші й невинніші, але знав і те, що жодне з них не мало над ним такої влади, як це. І ту владу він дав йому сам.

— Так, — нарешті мовив він. — Добре. Чи з того, чи з іншого погляду, а добре.

— Я б не витримала цього, Равіку.

— Чого?

— Якби ти пішов від мене. Назовсім.

— Ти ж думала, що я ніколи не повернуся. Сама казала.

— Це не те саме. Якби ти жив у якійсь іншій країні, це було б не те. Ми були б тільки розлучені. Я могла б колись приїхати до тебе. Або весь час вірила б, що приїду. А так, в одному місті… Невже ти цього не розумієш?

— Чому ж, розумію.

Джоан випросталась і відгорнула назад волосся.

— Ти не можеш залишити мене саму. Ти за мене відповідаєш.

— А ти хіба сама?

— Ти за мене відповідаєш, — знов сказала вона й усміхнулася.

На мить у ньому ворухнулася ненависть до неї, за ту усмішку й за її тон.

— Не верзи дурниць, Джоан.

— Ти справді відповідаєш за мене. Від першої нашої зустрічі. Без тебе…

— Ну добре. Так само я відповідаю і за окупацію Чехословаччини. А тепер годі. Вже розвиднилося. Тобі скоро треба йти.

— Що? — Джоан вражено глянула на нього. — Ти не хочеш, щоб я залишилася тут?

— Не хочу.

— Он як, — мовила вона тихо й раптом дуже сердито. — Он воно що! Ти вже не кохаєш мене!

— Господи боже! — вигукнув Равік. — Ще цього бракувало. Що то за ідіоти, з якими ти провела останні місяці?

— Вони зовсім не ідіоти. А що мені було робити? Сидіти в готелі «Мілан», дивитися на стіну й чекати, поки я збожеволію?

Равік підвівся на ліжку.

— Не треба ніякої сповіді,— сказав він. — Я не хочу нічого чути. Я лише спробував зробити нашу розмову трохи змістовнішою.

Джоан вражено дивилася на нього. Її рот і очі стали зовсім пласкі.

— Чого ти завжди прискіпуєшся до мене? Інші зі мною говорять по-людському. А ти з усього робиш проблему.

— Твоя правда.

Равік надпив із чарки кальвадосу і знов ліг.

— Бо таки правда, — мовила вона. — Ніколи не знаєш напевне, чого від тебе можна сподіватися. Ти змушуєш казати те, чого не хотілося б казати. А потім накидаєшся на людину.

Равік глибоко зітхнув. Чого він тільки був щойно не навигадував! Темний вир кохання, влада уяви — як швидко все це можна спростувати! Люди й спростовують його самі, весь час, ненастанно. Заповзято руйнують свої мрії. Та що вони вдіють? Справді, що вони вдіють — гарні, пропащі, гнані… Десь під землею схований велетенський магніт, а на поверхні метушаться строкаті фігурки, які думають, що мають силу волі й порядкують власною долею… Що вони вдіють? Хіба й він не такий самий? Ще підозріливий, ще тримається за соломинку обережності й дешевого сарказму, але в душі вже знає все, що неодмінно має статися.

Джоан сіла в ногах ліжка. Вона скидалася на гарненьку розлючену пралю і водночас на істоту, що прилинула з місяця й ніяк не може пристосуватися до тутешніх умов. Ранішня заграва, що прийшла на зміну сутінкові, осявала її обличчя. Над брудними подвір’ями й закуреними дахами здалеку линув чистий подих молодого дня й