Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

52

Не міг одійти від кону й пан Пампушка-Купа-Стародупський, що з гайдуками припер сюди припиняти виставу, але, на лихо собі, через того чепуристого панка потрапив наче в пастку.

Щоб менше штовхали розворушені чеканням глядачі, пан Купа виліз коло самого помосту на березовий пеньок і, скорившись обставинам, хоч-не-хоч, теж намірився дивитись лицедіїв, щоб потім ясувати владиці, чому він заказав оце блюзнірство, проти якого він вишкіряв свої щербаті зуби вже досить давно.

А десь там, край майдану, люди все прибували й тиснули ззаду на цих, які юрмились тут, та й було в тім театрі не тільки затісно, а й завізно, бо всюди ж стояли вози та мажі, і все владніше опановувала тиша й найдальші кутки базару.

Хіба що віддалік припізнілі глядачі бубоніли, намагаючись пропхнутися ближче до кону, несвідома коняка іржала, дурні поросята кувікали в лантухах. Але це була вже справжня дзвінки тиша: сьогодні ж мав піти в глину, впавши в смертельному герці з безносою, всенародний улюбленець, друг і товариш, Климко, сьогодні, зараз, ось…

Климко-Прудивус на цей раз був одягнений в драні штани, в латану-перелатану сорочку, нетяга, з отих, котрі, ні хліба, ні хати не маючи, тинятись мусять по шляхах ординських, по полях килиїмських, від наруги втікши, від роботи на пана по п'ять днів на тиждень, від здирства, від гвалтовного зляшування, від рабства й неволі, що на ту пору знов кривавим терном обплітали трудяг слов'янського світу — чехів, хорватів, росіян, українців, поляків, — так, так, і простих поляків, про яких писав один самовидець, котрий побував тоді в панській Польщі: «Холопів, істот з охлялими обличчями, вважають не за людей, а за худобу. Шляхта… віднімає в них поля… обтяжує податками, стягає грішми величезні кари, кидає в темниці, б'є, мордує, підрізає жили, мов худобу таврує… п'є їх піт і кров».

Так животіли в своїх панів бідні поляки.

А що ж воно робило, те польське панство, з українцями, схизматами, з рабами погорджуваними!

I ось такий собі Климко, сірома українська, злибіда-перегнибіда, голодний, обшарпаний, покинувши рідну оселю, де всього й хазяйства, що «в комині клоччя смуга, а в запічку кішка муруга», втікши від панських канчуків, щедро всипуваних з благословення гетьмана Однокрила, Клим, хоче стати козаком, але знову потрапляє в біду, мусить служити дуці-срібляникові, пришелепуватому Стецькові, жовтожупанникові, який ладен усе козацтво обернути на хлопів…

I ось вони стоять удвох — лоб до лоба, Стецько-пан і Климко, його бидло.

Розглядають один одного.

Уважно.

Мовчки.

Насторожено.

Аж раптом… вони ще й жодного слова не зронили… раптом на майдані розлягається сміх, а за мить хвилі реготу гуляють по всьому базарному морю.

Він був кумедний, як утроє бублик, оцей нетяга Климко: великий актор тої пори, Прудивус, мав снагу, навіть ні слова не мовивши до глядачів, не одну хвилину перебути в мовчанні, всім єством, лицем і тілом виявляючи жах чи розгубленість, лукавство чи торжество перемоги, а глядачі знемагали від реготу.

Сміялися й зараз. Але… не об Климка розбивався цього разу шалений шквал.

Та й сміх був недобрий, лихий, ущипливий.

А в самого Климка-Прудивуса вже сіпався довгий, аж до пояса вус, розгорялося око, і чималих зусиль він докладав, щоб не зареготати й собі: ввесь майдан так сміявся, що в череванів, котрі стояли перед коном попереду всіх (бо ж тільки в роботі та в бою вони лишалися позаду), рвались очкури, а в молодиць від реготу розстібувались гаплики на спідницях.

Що ж там діялось?

Прудивусів товариш, опецькуватий і пристаркуватий спудей, Данило Пришийкобиліхвіст, який перекидався у виставах на пришелепуватого пана Стецька, нічого не розуміючи, здивовано озирався, і від того ставав іще кумеднішим, і регіт гуляв ще буйнішими хвилями, а він не тямив, що регочуть саме з нього.

Але чому ж? Чому регочуть?

53

А сталось там таке.

Тиміш Юренко, прелукавий спудей, готуючи товариша, Данила Пришийкобиліхвоста до чергової халепи Стецька, силоміць поголив йому сьогодні вранці голову, хоч Данило й не знав — навіщо.

Данило Пришийкобиліхвіст був і зроду, нівроку йому, кругленький, а Прудивус заклав йому в штани ще й добру подушку, та Данило не змикитив і цього — навіщо? Хоч він, правда, не вельми й задумувався, бо Прудивус верховодив мандрівними лицедіями, що визнавали зверхність дотепного й життєрадісного парубка, тож і Данило, бідолаха, терпів того проклятущого дня витівки Прудивуса, бо хто ж міг передбачити все те, жахливе, що там сталося потім?

Він і штучні вуса Данилові поверх його власних кумедно прикарючив із щетинки свинячої, аж вони кололи в губу, і Пришийкобиліхвіст, сам того не помічаючи, прекумедно тими вусами ворушив.

Та й одягав Прудивус на цей раз Данила також ретельніше, як будь-коли, але знов-таки — ні слова не кажучи: навіщо вони потрібні, оця зелена черкеска з жовтими закаврашами, малиновий пояс, червоний жупан?

Побіливши обличчя Данилові й намалювавши яскраві губи, Прудивус зачорнив йому смолою два передні зуби, і на тому справу скінчив.

Коли ж Данило, ставши задля вистави Стецьком, силою збігу обставин, заздалегідь передбачених Прудивусом, вийшов на край кону, проти нього, на березовім пеньку, опинився всесильний пан Купа, і люди раптом побачили кумедну подібність двох слимаків, пана Стецька і пана Купи, і саме це й збудило владну хвилю сміху, що сколихнула ввесь базар, сміху, що на нього й покладав надії Прудивус, коли дізнався про намір обозного набігти сюди з гайдуками й заходився гострити супроти ворожого наскоку найстрашнішу зброю, сміх.

Барви яскравого одягу і голена сьогодні лисина, і криваво-червоні губи на блідому обличчі, і кумедні щетинкуваті вуса, і ті два зуби, наче вибиті, які Прудивус заліпив Данилові смолою, все це виглядало, звісна річ, кумедніше, ніж у самого пана Купи, але в цім була саме та карикатурна подібність, якої досягає тільки щире мистецтво: якщо пан Купа був смішною подобизною людини, опудалом, то Данило Пришийкобиліхвіст, набравши вигляду пришелепуватого Стецька, був подобизною опудала, тобто карикатурою на карикатуру.

Розшолопавши, що регочуть саме з нього, Данило Пришийкобиліхвіст ніяк не міг узяти втямки — чому регочуть, як ніколи ще не реготали, хоч він уже й звик до того, що прекумедна постать пана Стецька, котрому вельми дошкуляли всякі дотепні Климкові штуки й капості, завсігди будила в глядачів дошкульний регіт, — та зараз розкумекати не міг нічого.

Та й добре, що не міг.

Данило Пришийкобиліхвіст був страхополохом і полизачем, і, ясна річ, не зняв би кепкування проти обозного,