Читати книгу - "Книга пригод 3"

Одначе не надовго. Не встиг іще затихнути тупіт жіночих ніг на сходах, як із-за рогу хатини, звідти, куди рушили гості переслідувати втікача, показалася чоловіча постать. Заглянувши в двері й не побачивши нікого, чоловік поволеньки зайшов у кімнату. Це був той незнайомець, що сидів у кутку біля каміна. Він вискочив із хати разом з усіма, а вернувся назад, очевидячки, через те, що забув узяти шматок пирога, який лежав скраю на каміні. Тепер він налив собі півкухлика міцного меду, що лишався в великому кухлі, і почав стоячи жадібно їсти пиріг та запивати медом. Ще не кінчив він їсти, коли до кімнати так само тихо, як і він, зайшов другий чоловік — його товариш у попелясто-сірому.

— О, то ви тут? — промовив він, усміхаючись. — А я думав, що ви побігли допомогти вівчарям ловити злочинця.

Він теж зразу ж показав, чого вернувся: почав озиратися, розшукуючи поглядом спокусливий кухоль із міцним медом.

— А я думав, що ви з ними подалися, — промовив перший, ковтаючи пиріг трохи через силу.

— Та я подумав, що вони й без мене впораються, — загомонів другий довірчо. — Така негода — хай йому абищо. І, між іншим, ловити злочинців — це діло влади, а не моє.

— Ваша правда. Я теж вирішив, як і ви, що його й без мене злапають.

— Нащо мені ламати собі ноги, бігаючи по оцих диких горбах та проваллях?

— Мені теж, між нами кажучи.

— Оті вівчарі — вони ж позвикали до цього. І, знаєте, такі простаки, їм тільки скажи, то один з-перед одного пхаються. Вони й самі піймають його до ранку. Нема чого мені непокоїтись.

— Вони впораються й без нас. Чого б то нам клопотатися цією морокою?

— Авжеж. А мені ж іще до самого Кастербріджа йти пішки. Аби ноги несли. Ви теж туди?

— Ні, на жаль, мені додому в той бік, — мотнув перший головою кудись праворуч. — І теж не близька дорога. Ще наб'ю ноги, поки доберуся до ночівлі.

Другий допив мед із великого кухля. Тоді вони щиро попрощались за руку, побажали один одному щастя і пішли кожен своєю дорогою.

Тим часом юрба переслідувачів вийшла на самий кінець крутого кряжа, що височів над цією частиною крейдяного нагір'я. Плану дій у них не було ніякого, і тепер, коли виявилося, що людини смертовбивчого ремесла між ними немає, самі вони взагалі не спромоглися той план придумати. Вони стали спускатися з кряжа в різні боки, і зразу ж кілька чоловік потрапили в пастки, що їх порозкидала сама природа по цій частині узгір'я для тих, хто ходитиме по ньому в нічний час. Крем'янисті осипи порізали схил через кожен десяток ярдів поясами, і коли хто з необережності потрапляв ногами на сипку крутизну, то сповзав униз сторчголов, а ліхтар котився слідом за ним до самого долу і там лежав боком, ледве світячи, поки не прогоряли його рогові шибочки.

Коли всі знову зібралися докупи, вівчар, що знав місцевість краще за інших, очолив гурт і повів його в обхід, щоб поминути зрадливі Крутизни. Ліхтарі нітрохи не помагали, вони тільки сліпили переслідувачам очі і могли остерігати втікача. Подумавши про це, переслідувачі погасили їх і вирішили не розмовляти. У цьому, розумнішому порядку вони спустилися в улоговину. То була болотиста низина, густо поросла травою та вересом; там утікач міг би заховатися. Але переслідувачі марно обшукували цю місцину. Оглянувши її як слід, вони видерлися на протилежний схил. Там вони пішли врозсип, а трохи згодом зійшлися докупи й розповіли, що хто побачив. Удруге вони зустрілися біля високого ясена, одного-однісінького дерева в цій частині нагір'я. Той ясен виріс, певно, з насінини, занесеної сюди якимось птахом років п'ятдесят тому. Там ураз вони побачили втікача: він стояв трохи осторонь від дерева непорушно, як і саме дерево, але постать його була добре помітна на тлі неба. Переслідувачі потихеньку підійшли ще ближче до ясена і зупинилися недалеко від утікача.

— Гаманець або життя! — грізно вигукнув констебль до застиглої постаті.

— Та що ти! — промовив пошепки Джон Пітчер. — Нам не годиться так казати. Це може крикнути якийсь волоцюга, отакий, як він. А ми ж чинимо законно.

— Дарма, — відказав нетерпляче констебль. — Мушу ж я до нього щось промовити чи ні? Якби й ти мав у цьому ділі відповідати за все, то, може б, і ти сказав не те що слід. Підсудний, здавайся в ім'я отця… чи то пак короля!

Людина, що стояла під деревом, неначе тільки оце тепер помітила їх і, не давши їм приводу показати відвагу, зразу повільно рушила до гурту. Це справді був той самий чоловічок, третій незнайомець, але він уже був не такий переляканий, як перше.

— Люди добрі, чи мені почулося, чи ви таки справді були заговорили до мене.

— Авжеж, заговорили, — промовив констебль. — Іди-но сюди і зразу здавайся. Ми арештуємо тебе за втечу з кастербріджської в'язниці. Замість того, щоб сидіти покірливо та терпляче дожидати, поки тебе повісять завтра вранці, ти посмів утекти. Сусіди, виконуйте свій обов'язок, хапайте правопорушника!

Вислухавши обвинувачення, спійманий наче аж зрадів. Він не промовив ні слова і з неймовірною готовністю віддався в руки гурту переслідувачів, і ті з дрючками в руках оточили його з усіх боків і повели назад до вівчаревої оселі.

Була вже одинадцята година, коли вони дісталися туди. У відчинених дверях блищало світло, зсередини долинали людські голоси. Видно, поки їх тут не було, сталося ще щось. Зайшовши до хатини, вони побачили в кімнаті двох тюремників із кастербріджської в'язниці і всім відомого суддю, який мешкав недалеко від них. Звістка про втечу в'язня вже розійшлася по всій околиці.

— Панове! — промовив констебль. — Я привів вашого втікача. Ми затримали його, ризикуючи життям, але кожен мусить виконувати свій обов'язок. Ось він, оточений цими чоловіками, що подали мені належну допомогу, хоч мало що тямлять у справах правосуддя. Хлопці, ведіть спійманого сюди!

Спійманого підвели до світла.

— Хто це такий? — спитав один із тюремників.

— Ваш утікач, — відповів констебль.

— Це зовсім не він, — відказав другий тюремник, і перший підтвердив його слова.

— Та як же не він? — здивувався констебль. — А чого ж тоді він так перелякався, коли побачив, що в цій кімнаті сидить і співає представник закону?

І констебль розповів про дивну поведінку третього незнайомця, як той, зайшовши до хатини, стояв на порозі і слухав катову пісню.

— Нічого не розумію, — відповів спокійно тюремник. — Одне