Читати книгу - "Щастя Ругонів"

На щастя, Мієта заявила раз увечері, що не купатиметься більше, бо від холодної води вся кров переливає до голови. Вона пояснила це з наївною простодушністю.

І знову почалися довгі розмови. Випробування, що його зазнало їхнє невинне кохання, викликало в Сільвера тільки захоплення фізичною силою Мієти. За два тижні вона вивчилася плавати, й часто вони плавали наввипередки; вона розрізала хвилі такими самими швидкими помахами, як і він. Сільвер захоплювався фізичною силою і любив фізичні вправи, і серце йому, ніжнішало, коли він бачив, яка вона дужа, міцна, витривала й моторна. Особливою пошаною він перейнявся до її дужих рук. Якось після купанки — одної з перших веселих купанок — вони охопили одне одного за стан і кілька хвилин борюкалися на мілині, і Сільверові ніяк не вдавалося перекинути Мієту; зрештою, він утратив рівновагу, а вона встояла. Її закований товариш ставився до неї, наче до хлопця, ось чому постійні гулянки, скажені перегони на луках, видирання гнізд на верхів’ї дерев, борюкання — всі ці жваві забавки — довший час берегли їхню любов, заховували її чистоту. Але в Сільверовій любові, крім захоплення спритністю Мієти, чаїлася ще особлива ніжність. Тільки-но Сільвер бачив нещасну істоту, бідну босу дитину на курній дорозі, як йому стискалося серце з жалю; він любив Мієту тому, що ніхто не любив її, що їй випала жорстока доля упослідженої. Коли вона сміялася, він був щасливий, що може дати їй радість. До того ж дівча було таке ж дике, як і він, обоє вони дружно ненавиділи кумась із передмістя, Мрії, що ним він віддавався вдень у стельмашні, дужими ударами набиваючи обіддя на колеса, були сповнені великодушного безумства. Він думав про те, що повинен відновити честь Мієті. Все перечитане виринало в його свідомості: він одружиться з своєю подругою, щоб люди шанували її; за святий обов’язок він уважав — урятувати дочку вбивці: І він так захопився роллю рятівника, що бачив усе в неприродному світлі; вкидаючись в якийсь соціальний містицизм, він мріяв про такий апофеоз: Мієта сидить на троні на проспекті Совер, і все місто вклоняється їй, прохає в неї вибачення й співає їй похвалу. На щастя, він забував про всі ці чудові видива, як тільки Мієта з’являлася з-за муру.

— Хочеш навзаводи? Ручуся, що ти мене не випередиш.

І хоча Сільвер і вві сні й наяву захоплювався своєю коханою, в ньому така сильна була потреба справедливості, що він не раз доводив Мієту до сліз розмовами про її батька. Правда, дружба з Сільвером дуже пом’якшила її норов, а все ж часами на неї находили приступи колишньої впертості й бурхливого гніву, тоді очі їй темнішали, вуста щільно стулялися і вона твердила, що батько її добре зробив, забивши жандаря; земля належить усім, і кожний має право стріляти там, де йому заманеться. А Сільвер поважно тлумачив їй тоді сенс законів так, як він їх розумів, і давав найчудніші пояснення, що від них здригнулись би судді Пласана.

Ці розмови найчастіше відбувалися десь на Сен-Клерських луках. Трав’яний килим темно-зеленого кольору розлягався перед ними, аж доки око сягало, й жодної деревини навкруги. Величне небо по самий обрій мерехтіло тисячами зірок. Закоханих ніби вколисувало це море зела.

Мієта довго не згоджувалась: невже Сільвер уважає, що краще б її батько дозволив жандареві вбити себе? Хлопець замовкав на мить. А потім заперечував, що краще бути жертвою, ніж убивцею, і що немає більшого нещастя, як убити ближнього, навіть під час самозахисту. Для нього закон був чимсь святим, а судді справедливо вчинили, засудивши Шантагрея до каторги.

Мієта не тямилася, ладна була прибити свого друга, кричала, що в нього таке ж черстве серце, як і в інших. Але Сільвер і далі вперто обстоював ідеї правосуддя; вона починала плакати, кажучи крізь сльози, що він, мабуть, червоніє за неї, бо він усе нагадує їй про злочинство батька. І ці суперечки кінчалися звичайно сльозами й схвильованим замиренням. І хоч дівчина плакала, визнавала, що вона не цілком справедлива, все ж у глибині душі вона залишалася дикою й невгамовною. Раз якось вона з реготом розповіла, що бачила, як жандар упав із коня і зламав собі ногу. А втім, Мієта жила тепер тільки думками про Сільвера. На його запитання про дядька та брата в перших вона відповідала: «Ну їх!», а як він наполягав, турбуючись, що їй надто вже зле живеться в Жа-Мефрені, вона казала, що багато працює й ніщо не змінилося, їй усе здавалося, що Жюстен здогадується, чому вона співає ранками, чому в її очах така ніжність. І вона додавала:

— Та й що із того? Хай тільки поткнеться до нас, ми його так зустрінемо, що йому пропаде охота пхати носа до чужого проса!

Іноді вони втомлювалися від довгих гулянок на чистому повітрі. Вони завжди поверталися на пустирище св. Мітра, до вузенької алеї, де було так задушливо літніми вечорами від пряних пахощів стоптаної трави, від гарячих випарів. Але іноді в алеях дихалося легше, вітер освіжав повітря, закохані надовго лишалися там, не відчуваючи запамороки. Як добре було спочивати в алеї! Вони сиділи на могильній плиті, не чуючи більше галасу дітваків і циган; вони мали таке відчуття, ніби у себе вдома. Сільвер не раз знаходив тут кістки й уламки черепів, і закохані любили розмовляти про колишнє кладовище.

Вони мали жваву уяву, їм привиджувалось, що їхня любов — чудове здорове соковите зілля, виросле на цьому угноєному смертю грунті. Любов їхня зросла, як буйні трави, розцвіла, як мак, що оце гойдається від найменшого вітерця, мак, подібний до вирваного закривавленого серця. Закохані розуміли тепер, чий подих, вони відчувають у себе на обличчі, чий шепіт вчувається в темряві, що за тремтіння пробігає по алеї: то мерці обпалюють їх своєю колишньою пристрастю, мерці розповідають їм про свою шлюбну ніч, мерці перевертаються в домовині, пройняті жагучим бажанням любити, знову спізнати жагу. Ці кістяки були сповнені ніжності до закоханих. Огонь їхньої юності зігрівав розбиті черепи, потрощені кістки ніби захоплено шепотіли, пройняті ніжною турботою й заздрістю. І коли закохані йшли, старе кладовище починало плакати. Трави, що жаркими ночами обвивались круг їхніх ніг, намагаючись їх зв’язати, як тонкі пальці, зсохлі в могилі, тяглися з землі, щоб затримати, кинути їх ув обійми одне одному.