Читати книгу - "Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання"

— Коли нам їхати?

— Зараз же. Вони можуть прийти по вас рано-вранці.

— А як бути з речами?

— Спакуйте їх. Нехай ваша дружина одягнеться. Речі я віднесу сам.

— Де ви будете?

— Почекаю тут. Я не хочу, щоб хтось побачив мене в коридорі.

Я вийшов, причинив за собою двері й ступив до ліжка. Кетрін не спала.

— Що сталося, любий?

— Усе гаразд, Кет, — сказав я, — Ти не хотіла б зараз одягтись і поїхати човном до Швейцарії?

— А ти хочеш?

— Ні, — відказав я. — Я хочу знов лягти в ліжко.

— То в чому ж річ?

— Бармен каже, що вранці мене мають заарештувати.

— З головою у бармена гаразд?

— Так.

— Тоді, будь ласка, мерщій одягайся, любий, і рушаймо. — Вона сіла на край ліжка. Вигляд у неї був ще сонний. — То бармен там, у ванній?

— Еге ж.

— Тоді я не вмиватимусь. Відвернись, будь ласка, любий, я вмить одягнуся.

Я побачив її білу спину, коли вона скидала нічну сорочку, а тоді відвернувся, бо вона так попросила. Стан її вже почав повнішати, і вона не хотіла, щоб я бачив її таку. Я одягався, прислухаючись до шуму дощу за вікнами. Спаковувати в мене майже не було чого.

— Кет, у моїй валізі багато вільного місця. Може, тобі щось треба покласти?

— Я вже спакувала майже все, — сказала вона. — Любий, я страшенно нетямка, але що робить бармен у ванній?

— Чшш… Він чекає, щоб забрати вниз наші речі.

— Добрий він чоловік.

— Він мій давній приятель, — сказав я. — Колись я мало не надіслав йому люлькового тютюну.

Я визирнув крізь відчинене вікно у нічну темряву. Озера я не побачив — тільки темряву та дощ, — але вітер трохи вщух.

— Я готова, любий, — мовила Кетрін.

— Гаразд. — Я підійшов до дверей ванної.— Ось валізи, Еміліо.

Бармен узяв дві наші валізи.

— Ви дуже добрі, так допомагаєте нам, — сказала Кетрін.

— Пусте, пані,— відказав бармен. — Я радий вам допомогти, аби тільки самому не вскочити в халепу. Слухайте, — мовив він до мене, — я понесу речі службовими сходами просто до човна. А ви виходьте так, наче зібралися на прогулянку.

— Гарна ніч для прогулянки, — сказала Кетрін.

— Ніч погана, то правда.

— Добре, що я маю парасольку, — сказала Кетрін.

Ми пройшли коридором і спустилися вниз широкими сходами, застеленими м'яким килимом. За конторкою біля дверей сидів портьє. Він здивовано поглянув на нас.

— Невже ви хочете вийти надвір, сер? — спитав він.

— Так, — відказав я. — Хочемо побачити бурю на озері.

— Ви не маєте парасоля, сер?

— Ні, — сказав я. — Це пальто не пропускає води. Він недовірливо подивився на моє пальто.

— Я принесу вам парасоля, сер. — Він пішов і повернувся з величезним парасолем. — Він трохи величенький, сер. — Я дав йому десять лір. — О, ви такі добрі, сер. Дуже дякую, — сказав він. Тоді відчинив нам двері, і ми вийшли під дощ. Портьє усміхнувся до Кетрін, і вона всміхнулась до нього. — Не ходіть довго під дощем, — сказав він. — Ви намокнете, сер і леді.— Він був тільки другий портьє і говорив по-англійському ще надто дослівно.

— Ми скоро повернемось, — сказав я.

Сховавшись під тим величезним парасолем, ми рушили стежиною через темний мокрий сад, а тоді перейшли дорогу й опинилися на алеї з в'юнкими кущам на підпорах, що тяглася понад озером. Вітер віяв тепер від берега. То був холодний та вогкий листопадовий вітер, і я знав, що в горах іде сніг. Ми йшли берегом, поминаючи ряд човнів, припнутих ланцюгами у вузьких заглибинах набережної, туди, де стояв барменів човен. Вода попід кам'яною стіною була аж чорна. З-за дерев назустріч нам виступив бармен.

— Валізи уже в човні,— сказав він.

— Я хочу заплатити вам за човен, — сказав я.

— У вас багато грошей?

— Не дуже.

— То надішлете потім. Хай це вас не турбує.

— Скільки?

— Скільки захочете.

— Ні, ви мені скажіть.

— Якщо ви добудетесь туди, надішлете мені п'ятсот франків. Це вас не обтяжить, аби тільки вам добутися туди.

— Гаразд.

— Ось тут бутерброди. — Він подав мені пакунок. — Скільки було в барі, всі поклав. А оце пляшка коньяку та пляшка вина.

Я сховав усе те в свою валізу.

— Дозвольте, я заплачу вам хоч за це.

— Гаразд, дайте п'ятдесят лір. Я дав йому гроші.

— Коньяк добрий, — сказав він. — Можете спокійно давати його своїй дружині. А тепер хай сідає в човен.

Він придержав човен, що хилитався під кам'яною стіною, і я допоміг Кетрін залізти. Вона сіла на кормі й загорнулася в плащ.

— Ви знаєте, куди їхати?

— На північ.

— А як?

— Повз Луїно.

— Повз Луїно, Каннеро, Каннобіо, Транцано. Тільки як дістанетесь до Бріссаго, будете в Швейцарії. Вам треба поминути Монте-Тамара.

— Котра тепер година? — спитала Кетрін.

— Ще тільки одинадцята, — сказав я.

— Якщо будете гребти без упину, дістанетесь туди десь на сьому ранку.

— То так далеко?

— Тридцять п'ять кілометрів.

— Як же нам орієнтуватися? В такий дощ потрібен компас.

— Ні. Кермуйте на Ізола-Белла. Потім обминете ІзолаМадре й підете за вітром. Вітер приведе вас до Палланци. Там побачите світло. А далі пливіть попід берегом.

— Вітер може повернути.

— Ні,— сказав він. — Цей вітер не зміниться три дні. Він дме просто з Маттароне. Отут бляшанка виливати воду.

— Може, я все-таки заплачу вам хоч частину за човен тепер.

— Ні, я ладен ризикнути. Якщо доїдете, тоді й заплатите все.

— Ну гаразд.

— Сподіваюсь, ви не потонете.

— I то добре.

— Пливіть за вітром.

— Гаразд. — Я ступив у човен.

— Гроші за номер ви залишили?

— Так. У конверті на столі.

— Добре. Ну, хай щастить, лейтенанте.

— Щасти і вам. Ми вам дуже, дуже вдячні.

— Як потонете, не будете вдячні.

— Що він каже? — спитала Кетрін.

— Бажає нам щасливої дороги.

— I вам хай щастить, — сказала Кетрін. — Велике вам спасибі.

— Ви готові?

— Так.

Він нахилився і відштовхнув човна. Я занурив весла у воду й помахав йому однією рукою. Він застережливо махнув у відповідь. Я побачив світло готелю і наліг на весла, кермуючи навпростець від нього, аж поки воно зникло з очей. Хвилі були мов на морі, але ми йшли за вітром.

Розділ XXXVII

Я гріб потемки так, щоб вітер увесь час дув мені в обличчя. Дощ припинився і тільки вряди-годи налітав короткими поривами. Було дуже темно, і вітер обдавав холодом. Кетрін на кормі я ще міг розглядіти, а от води там, де занурював весла, не бачив. Весла були довгі й не мали ремінців, що держали б їх у кочетах. Я тягнув їх на себе, тоді