Читати книгу - "Гробниця"

Леоні відступила й узялася під боки. Їй було важко змиритися з думкою, що карт у каплиці немає, але вона вже оглянула всі можливі місця, де можна було їх сховати. Ніщо інше не спадало їй на думку, як тільки повернутися до книги й перечитати її, щоб знайти відповідь. Тепер, побачивши саму гробницю, вона була впевнена, що зрозуміє прихований потаємний сенс цього місця.

Звісно, якщо він тут є взагалі.

Леоні знову зиркнула на вікна. Світло дня поволі блякло. Промені сонця, що пробивалися крізь листя, щезли, і скло потьмяніло. Тепер дівчині знову здалося, що статуетки святих стежать за нею своїми недобрими очицями. Щойно вона усвідомила їхню присутність, як атмосфера в каплиці враз почала змінюватись.

Леоні відчула різкий подув вітру. Ось вона розібрала далекі звуки музики. Вона звучала в її голові і, здавалося, линула звідкись ізсередини її тіла. Музика відчувалась, але не була чутною. Потім виникло враження чиєїсь присутність. Хтось шугав повз Леоні, дуже близько, але не торкаючись, однак підбираючись усе ближче. То був безупинний рух, супроводжуваний мовчазною какофонією шепоту, зітхання та скигління.

Серце її несамовито закалатало.

Ні, не може бути, це просто моя уява.

Раптом Леоні почула ще один звук. Вона спробувала викинути його зі свідомості, як відмахнулася від інших звуків, що линули ззовні та зсередини. Проте він з’явився знов. Якесь шаркотіння, якесь шкрябання. Дряпання нігтів по могильних плитах, що доносилося звідкись із-за вівтаря.

І Леоні відчула себе порушницею, непроханою гостею. Вона потривожила тишу та спокій гробниці й тих статуй, котрі населяли її запорошені проходи і які зараз підглядали за нею та підслуховували її. Її тут ніхто не чекав. Вона зиркнула на зображення на апсиді й на святих, що вони з неї очей не зводили. Леоні обернулась — і зустрілася з поглядом злобливих блакитних очиськ Асмодея. Вона дуже виразно пригадала опис демонів у книзі. Їй пригадався той страх, з яким її дядько описував чорні крила істот, котрі на нього напосідали. Вгризались у його тіло та рвали на шматки.

Позначки на моїх долонях, схожі на стигмати, так і не зійшли.

Леоні глипнула на свої руки й побачила — або ж їй так здалося, — що на її долонях розростаються червоні позначки. То були подряпини у формі перевернутої на бік вісімки, що дедалі виразніше проступали крізь бліду шкіру.

Хоробрість і мужність залишили її.

Підібравши спідниці, Леоні прожогом кинулась до виходу. Коли вона пробігала повз Асмодея, їй здалося, що той проводжає її глузливим поглядом. Охоплена панічним страхом, вона з усього розмаху штовхнула двері, але ті від удару лише міцніше зачинилися. Долаючи переляк, Леоні пригадала, що вони відчиняються всередину. Ухопившись за ручку, вона смикнула її.

Тепер Леоні вже не сумнівалася, що чує за собою чиїсь кроки. Пазурі й кігті шкрябають кам’яні плити й наближаються до неї. Демони з могили вийшли, щоб захистити недоторканність гробниці. Злякано хлипаючи, Леоні нарешті відчинила двері та, знесилено похитуючись, вибралась у потемнілий ліс.

Рипнувши старовинними завісами, двері позаду неї з грюкотом зачинились. Дівчина вже не боялася тих страхів, що чигали на неї в сутінках лісу. Вони були нічим порівняно з тим потойбічним жахіттям, що причаїлось у гробниці.

Піднявши спідниці, Леоні кинулась бігти, відчуваючи на спині погляд очей диявола. Тільки зараз вона збагнула, що саме лиховісний погляд демонів і привидів допомагав їм оберігати свою домівку від чужинців. Загубивши капелюшок, мчала вона вперед крізь прохолодне вечірнє повітря, спотикаючись і ледь не падаючи, намагаючись триматися тієї самої стежини, якою сюди прийшла. Проминувши місток і вкриті сутінками лісові зарості, Леоні нарешті вискочила до таких жаданих тепер галявин і парків маєтку.

Fujhi, poudes; Escapa, non.

На якусь невловиму мить їй здалося, що вона збагнула значення цих слів.

РОЗДІЛ 41

Змерзла як цуцик, Леоні вбігла до будинку. Анатоль, чекаючи на неї, нервово походжав по залі. Її відсутність була не лише помічена — вона викликала велику тривогу й занепокоєння. Ізольда кинулась була обіймати Леоні, та швидко стушувалася, наче засоромившись такого вияву симпатії. Анатоль обійняв сестру, а потім почав шпетити. Він розривався між бажанням вилаяти її та полегкістю, що все обійшлось і з нею нічого не сталося. Спершу не йшлося про сварку, що призвела до втечі Леоні.

— Ти де була? — погрозливо спитав Анатоль.

— Гуляла в парку.

— Гуляла?! Уже скоро стемніє!

— Мене зрадило відчуття часу.

Анатоль буквально закидав Леоні запитаннями. Чи бачила вона кого-небудь? Чи не забрела вона за межі маєтку? Чи не помітила вона чогось незвичного? Під тиском такого безперервного допиту страх, який охопив Леоні в каплиці, поволі зменшився. Вона заспокоїлась і, набравшися зваги, почала захищатись. Братове прагнення роздмухати конфлікт додавало їй рішучості протистояти цій спробі.

— Я вже не маленька, — огризнулась Леоні, всерйоз розізлившись на таке поводження брата. — І здатна сама за себе постояти.

— Не мели дурниць! — заволав Анатоль. — Тобі лише сімнадцять!

Леоні вперто труснула своїми каштановими кучерями.

— Ти говориш так, наче боявся, що мене викрали.

— Не сміши мене, — відрубав він, але дівчина встигла помітити, як Анатоль швидко перезирнувся з Ізольдою.

Вона підозріло зіщулилась.

— А що, власне, сталося такого, що змусило тебе так бурхливо реагувати на мою відсутність? Ти від мене щось приховуєш, га?

Анатоль відкрив був рота, щоб відповісти, потім знічено замовк, і в розмову втрутилась Ізольда.

— Вибач, Леоні, якщо наша тривога за тебе видалась тобі надмірною й обтяжливою. Звісно, ти маєш повне право ходити скрізь, де тобі заманеться. Просто річ у тім, що останнім часом було багато повідомлень про диких тварин, які виходять у долину, коли сутеніє. Неподалік від Рен-ле-Бена було помічено рисей та вовків.

Леоні хотіла була відкинути це пояснення й висміяти його, але раптом пригадала звук кігтів, що дряпали камінні плити в гробниці. Вона затремтіла. Дівчина не могла впевнено сказати, що саме перетворило її цікаву пригоду на щось зовсім інше, і до того ж перетворило дуже швидко. Знала тільки, що тієї миті, коли вона кинулась бігти, у неї виникло відчуття смертельної небезпеки. Але звідки походила та небезпека, вона не знала.

— Лише поглянь на себе: ти вся бліда й тремтиш! — знову загримів Анатоль.

— Анатолю, досить, — тихо сказала Ізольда, злегка торкнувшись його ліктя.

І, на превеликий подив Леоні, її брат одразу ж угамувався й замовк, а потім роздратовано відвернувся й став, узявшись під боки.

— До того ж із гір надходять ознаки того, що погода незабаром погіршиться, — сказала Ізольда. — І тому ми