read-books.club » Сучасна проза » Пора грибної печалі 📚 - Українською

Читати книгу - "Пора грибної печалі"

165
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Пора грибної печалі" автора Дмитро Михайлович Кешеля. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 67 68 69 ... 96
Перейти на сторінку:
і другий світ, де інші людські закони й правота. Який бог мене ще тут тримає? Оця цурава хата, корова, пацята? Невже не можу відірвати ноги від кілька соток землі, які ще не відрізав Зеленяк — вдавив би-ся. Чому отой капітал, який наживу за тиждень у серці, маю розтринькати за хвилину у триклятому Березіллі? Хіба тут зійшлися одна до одної всі долі землі грішної?»

— Мама давно пішла? — запитав, встаючи.

— Давно, ще сонечко сиділо над хатою, — відповіла донька Юлька.

Сплюнув на долоні, потер зі злості руки і, не заходячи до хати, пішов у контору.

Зеленяк сидів на місці. Він, здавалося, уже зачекався Граба.

— Ласкаво просимо, — великодушно простягнув із-за столу руку, коли Петро увійшов. — Раді, дуже раді, що наші славні земляки незагордилися, зайшли… Тішимося вашими успіхами, читаємо, слухаємо… Грамотні ж!

— А коли б ще й людяності нажили — говорити б не довелося, — підрізав одразу Зеленякову браваду Граб… — В тому й біда, що грамота навчила тільки зло чинити…

— Ну, знаєте, Петре, нині ви на коні і волієте над нами сміхуватись, — відповів з удаваною безневинністю Зеленяк. — Ми — темне село. Нам далеко до шкіряних піджаків, білих сорочок, костюмів, — лукаво натякнув на святковий одяг Граба.

— Білою сорочкою не прикриєш чорних думок, і ніяка шкіра не втримає злої душі, — мовив в унісон Петро…

— Маєте правду, чисту правду. Як то кажуть, не по одежі чоловіка судять, а по ділах.

— І ви, думаю, прекрасно відаєте, що прийшов я сюди не одежею з вами мірятися.

Зеленяк засовався на місці й питально глянув на Граба.

— А коли б і словом зайшли перемовитись, гадаю, шапка б не впала з голови, — усміхнувся Зеленяк.

— Перестаньте, Іване Петровичу, чинити із себе більшого дурня, аніж ви є насправді, — мовив спокійно Граб.

Зеленяк і справді позеленів і вже з неприхованою озлобою відповів:

— Дивіться, неборо, аби за кожне слово зуб не випльовували!

— Ось таким ви мені і любитеся, — повеселів Граб. — Тепер ви у натурі, а то граєте благодійника…

— Давай, давай, — зло понукнув Зеленяк, перейшовши безцеремонно на «ти». — Жаль, що Окогриб раніше вродився і перейняв посаду Великого речника. Вона би тобі дуже личила.

Петро спокійно сів навпроти голови, зняв капелюх і розсудливо мовив:

— Я з вами повівся по-людськи. Затоптав свою совість, продався… Більше того — став співучасником злодійства, бо нараїв, як його ліпше вчинити. Ви гадаєте, мене ніколи це не мучить! Я часто думаю, що, змовчавши про непідписані документи, я підписав вирок своїй совісті і благословив людей наших далі трудитись на дармоїдів…

— Як тобі язик не опухне від злослів’я? Та я тебе під двадцять чотири години!.. — налився люттю Зеленяк.

— Тихо, тихо. Не повторюйтеся. Ви це уже зробили зі мною — під двадцять чотири години… Відрізали сотини, бо не має сім’я на них права, коли її голова не в колгоспі. Я мовчав. Жінку зняли із ланкової і перевели у скотарі — теж змирився. Вчителів наговорюєте, аби дітям занижували оцінки — терплю. А тепер уже до худоби руки дійшли? Чи не затяжку палицю судді взяли на себе?

— Ну, що ж, іди заголоси на мене в область, давай до суду, веди зі мною тяжбу! — підняв руки Зеленяк.

— До цього, будьте спокійні, ніколи не опущуся. Вашим прокурором буде ваша ж совість, а суддею — доля, — відповів Граб.

— Ну, а що тоді хочеш від мене?

— Відпустіть корову.

— Як же тоді, Грабе, зрозуміти: мене совістиш, борешся за справедливість, а тим часом твоя корова робить шкоду. Де ж тоді розумне начало?

— Мені люди по дорозі сказали, що виділи, як Смик сам нагнав корову в отаву, а потім почав кричати. І тут раптово явилися ви!

— Чи не хочеш сказати, що ми із завфермою змовились? — виокруглив очі Зеленяк.

— Не збираюся, але коли так, хай і це вам запишеться. Врешті, за шкоду я заплачу. На це закон! Скільки треба — стільки і заплачу!

— Тисячу карбованців! — не змигнувши, відповів Зеленяк.

Петро глянув на голову й, онімілий, аж встав.

— Скільки, скільки?

— Тисячу карбованців…

— Стільки вся корова з рогами й хвостом не коштує, — ледь не зойкнув Граб.

— Твоя коштує, не прибіднюйся, — мовив спокійно голова. — Гарна порода, молочна. Нам би таких корів побільше в колгосп, уже давно б Америку не те що догнали, а й втопили б у молоці… — Зеленяк аж розреготався.

— Іване Петровичу, майте бога в серці! — почав закликати до милосердя Граб.

— Без бога — нам світла дорога! — різко перебив Зеленяк й махнув рукою так різко, наче на багато років наперед змітав із своєї дороги усіх суддів і, здавалося, немає на світі такої сили, яка могла його спинити.

Жаль, великий жаль за коровою здавив горло Грабові, та й за грошима…

— Ти довго не роздумуй, — сказав, ніби між іншим, Зеленяк. — Не відплатиш шкоду, корову залишимо на фермі, а на роботу напишемо лист. Так і так, шановні товариші, ви Петрові Грабові воздасте хвалу, а його худоба нищить колгоспні сінокоси, сам він утік від нас на легкі хліби…

— Перестань збиткуватися, іроде! — мовив тихо і водночас із погрозою Граб, переходячи тепер уже й сам на «ти». — Багато зла мені учинив, але я би не хотів, щоб ти навіть скуштував смак того легкого хліба, який сам спік для мене. Заплачу, заплачу я гроші і хай вони теж запишуться на твій рахунок!

— Не на мій, дорогий товаришу, а на колгоспний, на колгоспний, — їдко відповів Зеленяк. — А для того, аби ніхто не мав претензії, напишеш розписку: «Я, Петро Васильович Граб, заборжив у колгоспі тисячу карбованців і йому повертаю». І ми в чистому розрахунку. Забирай корову і хоч на хату висади.

Не чорнилом, кров’ю писав Зеленякові розписку, спеклою, гіркою кров’ю. І коли привів корову додому, така пройняла лють до худобини, що думав — спопелів. Схопив на дворі вила, кинувся у хлів, але тут зачепився за кошарку і, падаючи, раптом… почув, як корова, глянувши на нього, тихо сказала: «Я твоя доля. Хіба мене мало б’ють інші?»

Вражений, Петро помалу підвівся. Роззирнувся — пусто. Тільки у вікні хати липли до шибок перелякані обличчя дітей і дружини. Граб обтрусився і перепитав:

— Що, що?

Мовчанка. Корова загадково дивилася на господаря, мирно чамкала жуйку…

— Так що, що? Я питаю! Кого б’ють? — знову Граб.

Знову тиша. Петро подлубав у вухах і подумав: причулося.

Лишив корову у спокої і дався до хати… Не встиг ступити на східці, як у сінях, перед

1 ... 67 68 69 ... 96
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пора грибної печалі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пора грибної печалі"