Читати книгу - "Аптекар"

— Як же ви потрапите до нього, коли всі брами зачинені? — запитав я.

Франц засміявся:

— У мене є свої невеличкі секрети. Ідіть за мною, і самі переконаєтеся.

Рута завагалась, але я підморгнув їй, шепнувши:

— Вам буде цікаво.

Ми пройшли до муру між вежами цеху римарів і мулярів, що був геть зарослий густим плющем. Франц просунув руку у ті хащі, щось скреготнуло, і плющ розсунувся, а в стіні ми побачили маленьку низеньку фірточку, в яку можна було поміститися лише зігнувшись. За хвилю ми вже були за мурами, далі йшли поміж невеличкими будинками і халупами, на нас гавкотіли пси, але Франц знав спосіб на них. Це було щось схоже на сичання. Щойно він засичав — собаки вмовкли, а декотрі, підібгавши хвости, заскавуліли і повтікали. Я спробував наслідувати його сичання, але ефект був жалюгідний. Він, вочевидь, вів нас навпростець, бо ми йшли через сади, і ноги наші хрумкали на опалих яблуках. За садами і за соснами вигулькнув палац графа Тіллі.

До палацу вела доріжка, обрамлена диким камінням, що відділяло її з одного боку від лісу, а з другого — від урвища. У повітрі чувся дивний запах, мовби чогось пригорілого, і не полишало відчуття, що обличчя торкаються тонесенькі пасемця павутини, злегка лоскочучи. Я кілька разів пробував їх змахнути, але пальці не відчули нічого. Всюди панувала тиша, але у вухах бриніло щось незбагненне, щось схоже на свист, він несподівано вигулькував десь із гущавини і котився то за нами, то поперед нас, зникаючи у проваллі, і там скигливо відлунював. Я зиркнув туди, але нічого не побачив, там не помітно було жодного поруху.

Коли ми наблизились до палацу, пролунав голосний собачий гавкіт. Однак цього разу Франц не скористався своїм способом, видно, шануючи собак свого господаря. На ґанку стояла варта, а собаки, що були припняті збоку, шарпалися і лізли зі шкіри. Побачивши Франца, вартові крикнули на собак, і ті вмовкли, лише тихо гаркочучи та щирячи ікла. Простора вітальна зала була освітлена кількома канделябрами, але було доволі темнаво. Наші тіні впали на стіни чудернацькими фігурами. Назустріч нам сходами спустився Калькбреннер.

— О, кого я бачу! Пане Мартине! Лоренцо! А ви, якщо не помиляюся, Рута? Дуже приємно. Це для мене велика честь, що ви завітали до мене. — Він потис мені руку, а Юліану вхопив у обійми і розцілував у обидві щоки, затим узяв з рук Франца мішечок, зазирнув у нього і зацмокав задоволено. — Ну, ходімо, ходімо до мене нагору у мій кабінет. Коли-небудь станете свідками епохального експерименту.

Кабінет мав високу стелю й великі вікна, які були зараз щільно зашторені, тут освітлення були значно яскравіше, аніж унизу. На зсунутих докупи кількох столах лежала потвора сірого кольору. Вона скидалася на людину, але була удвічі вища і неоковирна, таке враження, що ліпили її лопатою, а тесали сокирою. На місці грудей зяяв великий отвір, з якого стирчали дротики.

— Ось, прошу, легендарний Голем. Достеменна копія празького. — Він вийняв серце, покрутив його в руках і знову поцмокав: — Фантастика! Кат виявився майстром хірургічної справи! Так акуратно, так делікатно вирізати серце! — тут він зирнув на нас. — Хоча… о, мабуть, я здогадуюся! Це ви йому допомогли? Тут видно руку майстра!

Потому він опустив серце у скляну посудину з якоюсь жовтавою рідиною. Серце опустилося спочатку на дно, але відразу сплило і зупинилося посередині рідини. З обтинків судин посочилися тоненькі цівочки крові.

— Чудово, — потер руки Калькбреннер, — воно ще оживе і заб'ється у цих грудях. Але не зараз, ще не зараз. Франце, принеси нам вина і сиру, я мушу пригостити дорогих гостей. — Помітивши, що я звернув увагу на чимало різних препаратів у слоїчках та цілу зграю жаб в акваріумі, він пояснив: — Жаби — найчутливіший індикатор отрут. Особливо оголене серце жаби. Воно реагує на найменшу дозу отрути. А ось це бачите? — він вказав на ще один слоїк, на дні якого лежав сірий зіжмаканий клаптик. — Оце те, що я поцупив з Праги. Клаптик паперу, на якому ребе Льов Огуда Бен Бецалель вивів одне тільки слово „атеt“ — „істина“. Якщо його вкласти до вуст цього бовдура, — він кивнув на Голема, — він оживе і буде виконувати мою волю.

— Я чув, що не лише ребе Льов працював над створенням Голема.

— О-о, так! Ребе Еліяху з Холма теж його сотворив. Але так по правді, то важко згадати таке місто на наших теренах, де не було рабина, який би не замислився над створенням якого-небудь андроїда.

— То вас саме через це розшукують?

— М-м… не тільки. Але звідки ви знаєте, що мене хтось розшукує?

Я вийняв з кишені папери і простягнув йому. Йоган запросив нас сісти біля невеликого столика, а сам став читати, і вираз його обличчя закипав од гніву. Франц приніс вино, келихи, великий шмат сиру і теж сів неподалік. Йоган закінчив читати і вилаявся.

— Звідки це у вас? — він помилив паперами в повітрі.

— Це я їх роздобула, — сказала Рута. — Вершник, який їх віз, напав на мене у моїй хаті і хотів згвалтувати. Я боронилася і, нехотячи, убила його.

— Хо-хо! — вигукнув Йоган. — А далі що?

— Далі я його обшукала, заволокла у сад і закопала. Він і досі там лежить. А кінь його в мене.

— Прекрасна історія. Франце, налий усім вина. Мусимо це обмити. — Він підняв келиха з вином і виголосив: — За здоров’я юної панни Рути, переможниці лицарів. Бо той, кого ви убили, був лицарем на ім’я Альдорф фон Фуссенбруннер. Я знав його. Але нічого доброго про нього згадати не можу. Бачу, мені треба прискорити свій експеримент, знову