Читати книгу - "За лаштунками «Волині—43». Невідома польсько-українська війна"

5. Антипольські дії українських повстанців мали чіткий, спланований характер. Доказом є те, що проти ночі з 11 на 12 липня відбулася наймасштабніша операція, під час якої знищено понад 100 населених пунктів на Волині. Вона була б неможливою без загальної координації (тому див. пункт 4).

6. 1944 р. антипольські акції поширено на терени Галичини (тому з’являється відносно новий термін «галицька різня»).

7. Убивства українців на Холмщині впродовж 1942—1943 рр. жодною мірою не стосуються подій на Волині чи в Галичині, тому що їх: а) взагалі не було; б) вони не були такими масштабними, щоб спричинити розпалювання конфлікту; в) вони відбулися після подій на Волині.

8. Польське підпілля під час конфлікту проводило лише захисні та відплатні акції (тому запроваджується абсурдний термін «попереджувально-відплатні акції», якщо не вдається віднайти українську акцію як привід).

9. Депортація українців, здійснена в рамках акції «Вісла», була вимушеною військовою операцією, спрямованою проти українського по­встанського руху, а не українського населення.

10. Усі вищеперелічені пункти є достатньою підставою для того, аби вважати знищення поляків на Західній Україні геноцидом.

Значна частина цих тез розроблена професійним істориком Ґжеґожем Мотикою. У дискусіях про Волинь він виступав у двох іпостасях — як академічний науковець і як публіцист. У другій із означених ролей він був значно вільнішим у своїх текстах: те, що в наукових публікаціях було подано як припущення, у газетних ставало фактом. З часом публіцистичні припущення автора «перелилися» в його науковий доробок, найкращим свідченням чого є книга «Від Волинської різні до акції «Вісла». Польсько-­український конфлікт 1943—1947» (2011).

Попередні розділи цієї книги були присвячені детальному аналізові цих пунктів, який засвідчив брак серйозних аргументів для існування всієї конструкції. Проте на сьогодні вона стала не лише історіографічною — її ключові положення відображені в матеріалах слідства, яке з 2001 р. веде прокурорський підрозділ Інституту національної пам’яті. За результатами такого слідства важко очікувати безстороннього й неупередженого рішення суду.

Ця проста лінійна концепція була сприйнята польським суспільством як пояснення причин і характеру складного і багаторівневого конфлікту між українцями й поляками. Напевно тому, що люди здебільшого шукають простих відповідей на складні питання і часто задовольняються ними, навіть якщо вони неправильні. Тим паче, якщо це питання не стосується їхнього щоденного життя, а лише вряди-годи виринає в інформаційному просторі. Замість того аби витрачати час на самостійне з’ясування обставин, вони довіряють медіа.

Крім того, окремі елементи цієї концепції «зачіпаються» за традиційні уявлення поляків про їхнє минуле чи історію стосунків з українцями. Термін «волинська різня» легко прижився, бо апелював до відомих кожному поляку «уманської різні» (повстання гайдамаків, Коліївщини XVIII ст.) чи «галицької різні» (або «рабації» — селянського повстання в XIX ст.). У сприйнятті протистояння українців та поляків ХХ ст. доволі часто бачимо його накладання на уявлення про конфлікти між ними з XVI—XVIII ст. Звідси — сцени освячення знарядь убивств, середньовічні тортури. «Кривава неділя» (11 липня 1943 р.), коли нібито водночас були атаковані понад сто польських сіл, апелює до іншої події з польської історії — «кривавої середи» (15 серпня 1906 р.), коли польські бойовики в 19 містах одночасно атакували російських поліцаїв та жандармів.

Кампанія «Волинь—43». Політизація теми

2003 р. потужна інформаційна хвиля перекинулася в Україну і змусила реагувати українську громадськість, політиків та науковців. Реакція останніх тоді була чи не найменш помітною. Попри проведення низки наукових конференцій (у Києві, Львові, Острозі), підготовку кількох публікацій, їхній голос у бурхливій дискусії був далеко не визначальним. Саме тоді стало добре помітно, наскільки мало вивчають проблему польсько-українського протистояння в українській історіографії й наскільки українські науковці менше готові до обговорення. Попри те що польська історіографія питання перебувала лише на стадії становлення, її здобутки порівняно з українською були на кілька порядків значнішими. Тож недивно, що і наукова, і ширша громадська дискусія відбувалася майже виключно у заданих польською стороною межах.

Інші учасники обговорення з українського боку виявилися ще менш готовими, ніж історики, адже для багатьох із них новиною стала власне інформація про кривавий конфлікт. Тим не менше чи не кожен політик (серед них президент Леонід Кучма, спікер Володимир Литвин, тодішній очільник опозиції Віктор Ющенко) або громадський діяч, який претендував на певну суспільну роль, вирішив висловити особисту думку щодо гостро актуальної теми. Частина посіла позицію виправдовування: «не ми перші», «не ми одні», «а наших також багато побили». Інші ж, не намагаючись розібратися в суті справи, вирішили взяти на себе «важку ношу» й висловили готовність покаятися в усіх «гріхах» свого народу, які будуть запропоновані польською стороною. При цьому висувався «важливий» геополітичний аргумент: «Польща ― наш єдиний шлях до Європи, не сміємо його втратити».

Цікавою є реакція офіційної влади України на ініціативу західного сусіда. Тривалий час українські чиновники уникали необхідності визначити своє ставлення до українського визвольного руху ОУН та УПА, тому посісти якусь позицію в оцінюванні конфлікту, одним із головних суб’єктів якого був цей рух, дуже непросто. Пришвидшена і дещо хаотична підготовка до формування офіційної позиції почалася наприкінці 2002 р., коли вже на повну силу розгорталася польська інформаційна кампанія. У листопаді цього року дано термінове доручення про пошук документів архіву СБ України, а в грудні на виконання доручення Президента України розпорядженням Секретаря Ради національної безпеки й оборони України створено Робочу групу експертів для проведення додаткових наукових досліджень трагічних подій на Волині. Тобто, якщо польська сторона на той момент уже спиралася на наукові напрацювання та концепції, зокрема матеріали слідства, проведеного Інститутом національної пам’яті Польщі з 2001 р., то українська лише починала пошук матеріалів. Тож немає нічого дивного в тому, що керівництво країни так і не зуміло виробити для себе більш-менш цілісного бачення подій 60-літньої давності і змушене було рухатися у руслі, визначеному Польщею.

Політичним підсумком дискусій цього періоду стала прийнята мінімальною більшістю (227 голосів) заява Верховної Ради про річницю волинської трагедії. Уже перше її речення свідчить, що українські політики не вийшли за межі, окреслені їхніми польськими колегами: «60-та річниця трагедії польського населення на Волині і в Галичині періоду німецької окупації схиляє до роздумів про минуле і майбутнє польсько-українського сусідства». Лише в наступних реченнях ідеться про події, які стали трагедією обох народів.

Через дві години після цього аналогічну заяву зроблено польським Сеймом. Як демонстрування здатності до компромісу польські політики безпосередньо перед голосуванням відкинули пропозицію замінити в тексті заяви слово «трагедія» на «геноцид». Документ підтримали 323 депутати польського парламенту.

Кульмінацією відзначень 2003 р. стало відкриття 11 липня Президентами України та Польщі меморіалу загиблим полякам у селі Павлівка (колишній Порицьк). Попри атмосферу взаємоповаги та взаємопрощення, це не стало подією, яка засвідчила би подолання трагічного минулого, адже офіційний захід значною мірою не відображав суспільних настроїв ні в Польщі, ні в Україні, де активна інформаційна кампанія радше роз’ятрила рани минулого. Символом цього став щільний кордон міліції довкола села Павлівка, який відгороджував учасників акції від представників українських націоналістичних сил, котрі виступали з протестом проти її проведення.

Загалом, попри запевнення ініціаторів, що «відзначення трагічних подій на Волині 1943 р. сприятиме налагодженню справді приязних стосунків між сусідніми народами», це вшанування вилилося передусім у надмірну політизацію теми польсько-українського конфлікту, яка досі