Читати книгу - "Тiло™"

— Проспався? — непривітно глипнув на Юрія, підхопив рушницю, вправно звів спусковий гачок. — Вибачай, кави з круасанами нема.

— Добре, хоч ти є, — той повільно звівся з підлоги, подумки прогнав від себе скривавлені рештки нічних страхіть. Не одягаючись і не звертаючи увагу на зброю в руках непроханого гостя, попрямував до ванної.

— Роблю, що хочу, — старий не зводив із нього прицілу рушниці й чіпкого, доскіпливого погляду. — Хата моя, не забувай про це. І все, що в хаті, також моє.

— Скільки? — кинув Юрій звичне питання. Й не дочікуючи відповіді, переступив поріг ванної, грюкнув за собою дверима.

Гендляр важко здійнявся з крісла, посунув услід за ним, зупинився перед зачиненими дверима, сперся на рушницю, як на ціпок, прислухався.

— Знаєш, ти ніколи мені не подобався, — почав, щойно за дверима ванної зашелестів шум увімкненої води. — Але хату я тобі здавав. Бо в мене добре серце, та й гроші ніколи не завадять… Проте від сьогодні умови змінюються. Не треба грошей. Я знаю, хто ти. Якщо хочеш далі тирлуватися в моїй хаті, будеш надавати мені своє тіло в користування. Щомісяця, на один вікенд.

Юрій завмер під крижаними струменями води.

— Ну й що ти з ним робитимеш?

На якусь хвилину за дверима настала тиша. Вочевидь, гендляр неабияк засумнівався, чи розповідати заручникові про свої величні плани.

— Я спатиму з жінкою, — зрештою зізнався. — Власної в мене нема, тож я подамся в нічний клуб і знайду там найліпшу кралю. Білявку. Дам грошей, скільки скаже, і злягатимуся з нею цілісіньку ніч до світанку…

— А в своєму тілі чого ж не «злягаєшся»? — недобре всміхнувся Юрій, вимкнув воду й потягнувся за рушником. — Боїшся їй не сподобатись?

Гендляр зміряв зачинені двері неприязним поглядом.

— Я ділова людина. У мене серйозний бізнес, і він, щоб ти знав, процвітає… А коли твій бізнес процвітає, в тебе з’являються вороги. Усі хочуть мій бізнес, букмекерська контора — це тобі не абищо! Словом, ошукані клієнти відлупцювали так, що два місяці ходити не міг. Кістки з часом зрослися, а те, що поміж ніг… словом, там уже нічого не працює. Тож давай сюди тіло, або вимітайся!

Юрій вийшов із ванної. Він міг би легко розправитися з набридливим гендлярем і забути про нього раз і назавжди. Але не зробив цього.

— А навіщо чекати до вихідних? — раптом пристав на гендляреву пропозицію тимчасово помінятися з ним тілами. — Можна й сьогодні…

— У вівторок? — на мить розгубився старий.

— Тобі чимось не догодили вівторки? — підступно поцікавився Юрій. — Шкода, бо я знаю одну нічогеньку місцинку, де саме по вівторках збираються найрозкішніші шльондри. І всі як одна білявки…

У примружених од недовіри очицях старого спалахнув хтивий вогник:

— Сьогодні, то й сьогодні! — квапливо погодився він. — Тільки ж гляди, щоб завтра на ранок повернув мені тіло. У мене серйозний бізнес…

Юрій лише посміхнувся. Кожен жив про людське око у власному тілі, а грішити вибирався в чужому. І він зараз не був винятком. А кульгавий гендляр, сам того не сподіваючись, просто полегшив йому завдання.

Адже за годину мав розпочатися аукціон, на котрому піде з молотка тіло Ештон. Прийом заявок завершувався за сорок п’ять хвилин. Юрій знав: станом на сьогодні до корпорації надійшло триста двадцять сім заявок для участі в торгах. Він ще зачекав із півгодинки, й останньої миті аукціонники отримали триста двадцять восьму заявку — від такого собі Соломона Гоймана, що мав вісімдесят три роки, букмекерську контору, купу заощаджень у різних банках та поза ними (корпорація ретельно перевіряла платоспроможність потенційних замовників), а на схилі віку раптом надумав оселитися в жіночому тілі. Це неабияк розвеселило аукціонників, однак відмовити йому в реєстрації законних підстав вони не побачили.

І Соломон Гойман зухвало переміг у торгах, стрімко обігнавши при цьому інших триста двадцять сім претендентів, котрі один за одним посходили з дистанції, в тому числі й «зламаних сірників» та пихато-рейтинговий телеканал, що представляв інтереси осяйної Анжеліки Феллон…

Вправні аукціонники й тут не стримали посмішки: за тіло дівчини скупому гендляреві довелося викласти всі свої статки. Коли ж їх не вистачило (Анжеліка боролася до останнього), на його рахунок блискавично надійшли нові кошти, походження яких ніхто не знав. Але це не завадило корпорації прийняти їх. Однак своє дорогоцінне надбання покупець мав отримати лише наступного дня.

Юрія насторожило таке нововведення, проте вплинути на нього у чужому тілі він зараз ніяк не міг. Знову пригадався лихий вранішній сон. Та він рішуче спровадив з думок недобрі передчуття. Слід було діяти за планом. Тож за кілька годин після завершення аукціону біля воріт каторжної в’язниці штату Орегон зупинився червоний розхитаний пікап із перекошеними й забризканими грязюкою номерами. З-за керма вибрався той самий старий гендляр. Припадаючи на праву ногу, побрів до входу. Вартовий на першому контрольно-пропускному пункті глянув у список відвідувань на сьогодні, де було вказано, що до однієї з ув’язнених у спеціалізованому відсіку, призначеному для «потреб» корпорації «ТІЛО™», має приїхати старенький батько.

Змірявши Соломона Гоймана поблажливим поглядом, він перевірив у нього документи й впустив на територію. Там кволий гендляр пройшов усі стандартні процедури перевірок і дізнань, лише іноді озиваючись до працівників буцегарні старим добрим матюком, коли вже не озватися не було як, бо «стандартні процедури» передбачали неабиякі приниження (в тому числі й людської честі та гідності), тож мовчазна покора викликала б куди більше підозр.

Коли ж новий відвідувач постав перед очима кремезного охоронця, що обслуговував секцію Іванки, той не зміг приховати розчарування. Цигарки дивакуватого лікаря неабияк припали йому до смаку (іноді це було краще, ніж секс, та що там — навіть краще, ніж усі зустрічі випускників, разом узяті!), тож охоронець не виключав подальшої співпраці з Юрієм і дещо засмутився, побачивши замість нього незнайомого старого пердуна.

Цього разу Іванку заселили для побачення до тіла молодої, доволі привабливої дівчини. Але вивезли її в інвалідному кріслі — у дівчини не було ніг.

— Вони завжди знаходять нові способи знущань, — гірко всміхнулася Іванка, враз упізнавши Юрія. — У цього тіла відняті ноги, але я їх відчуваю…

Він так само посміхнувся їй у відповідь.

— Ну, то я теж сьогодні не виглядаю як містер Всесвіт.

— Ти зробив це заради мене? — здригнулася дівчина. — Щоб я не почувалася такою потворою у твоїх очах?..

— Ти ніколи