read-books.club » Сучасна проза » Ляля 📚 - Українською

Читати книгу - "Ляля"

189
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Ляля" автора Яцек Денель. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 67 68 69 ... 91
Перейти на сторінку:
— ні й квит, стільки коштує, ні й годі, казна-що, килим, на такому й не сядеш, і не з’їси. Ні й ні. То я пішла й за ті самісінькі гроші купила собі капелюшок. А на таке мені дідусь ніколи не скупився, слід сказати. Повернулася й кажу, що то за ті самі гроші. «А тобі подобається?» — спитав він. — «Ні», — відповідаю. — «І мені теж ні». І я закинула капелюшок до шафи. Більше жодного разу його не надягла. Іншим разом хотіла купити штори, бо в нас були жахливі фіранки. І знову ні, уперся. І тієї ночі відбувся обмін грошей, і ми втратили всі заощадження. А я набагато більше раділа, що вийшло на моє, аніж переймалася тими заощадженнями, бо скільки там того було, сміх та й годі. І відтоді Зиґмунт не заперечував, коли я купувала щось додому.

А я знаю, що ця історійка — то лише додаток до «найгірше — це щось мати, а тоді втратити». І думаю про Лисів, про Юлека, про дідуся, про речі й місця. Удаю, що читаю якийсь журнал, неуважливо гортаю сторінки й підраховую, що втратив сам, що можу втратити, що втрачу.

— Мені здається, — каже на те бабуся, — що черешень цьогоріч буде менше.

І завіса із чорного оксамиту поволі закриває те, що було. Залишаються черешні, дельфінії, чай.

* * *

— Ніколи не міг збагнути, — кажу мамі, посьорбуючи чай (ми вирішили продовжити перепочинок і, сидячи серед пилюки, трохи погомоніти), — що бабуня при всьому своєму вишуканому смакові здолала притягти додому стільки потворних речей.

— О-о-о, так. Бо, дивись, з одного боку вона купувала таке гарне скло, а з іншого обожнювала фаянс.

— А червоні каструлі на кухні?

— А ванна з помаранчевими пластиковими контейнерами?

— Ну, там було ще краще, — пригадую, — помаранчеві й бірюзові кольори.

— Так, та-а-ак. Але в бабусі це пояснювалося відсутністю посагу. У неї був такий комплекс, бо ж коли вона виходила за Юлека, тривала війна, і про віно можна було хіба що помріяти. Тому вона все життя громадила неймовірні кількості тарілок, блюдечок, каструль, рушників, постелі. Уяви, коли я виходила заміж за твого батька, мені взагалі нічого не довелося купувати! Я просто повиймала із шаф зайві речі. А бабуня швидко поповнила їх відсутність.

— Але звідки цей фаянс?

— У крамницях мало чого можна було купити. Це, по-перше. А по-друге, трохи із бунтарського принципу. Вона ненавиділа орнаменти, сецесію, гаптування й мереживо, бо всім цим Лисів був захаращений.

— Отже, з одного боку продовження, якщо йдеться про накопичення й нагромадження, а з іншого боку нехіть до взорів?

— Взірців. Так. Бо ж оті солом’яні прикраси над диванами є прямими нащадками килимів і килимків над ліжками в Кельце і Лисові.

— А скло?

— Скло у свою чергу взялося з колекціонерської пристрасті дідуся Брокля. А що бабуся не могла собі ніколи дозволити збирати картини чи севрську порцеляну, то вона збирала мистецькі альбоми та скло.

Ми замовкаємо. І якусь мить сидимо в кімнаті, роздивляючись чергові гори кольорових ваз, мисок і келихів, які закривають — разом із книжками — мало не всі стіни квартири. Дивимося так, неначе бачимо їх уперше. Прозорий кухоль з медовою ніжкою й довгим вушком; пурпурову пляшку, сапфірового кольору карафки, єгипетське скло, крихке як морська піна, бірюзове або брунатне; рубінові й кобальтові плями, ритми зеленого й жовтого кольорів.

— Мені завжди подобалася ота урна, — кажу, кивнувши на фіолетовий кухоль із кришкою.

— А мені ота зелена, наче вкрита памороззю. Пам’ятаєш, як ти розбив вазу з венеційського скла?

— З розповідей. Казали, наче бірюзову й ненавмисне.

— Умгу. Ти страшенно плакав. Так, що навіть бабуся на тебе не розсердилася, навпаки, утішала.

— Бо це була перша гарна річ, яку я знищив.

І, забувши про солом’яні прикраси й фаянс, про питання смаку й спадку, дивимося в калейдоскоп, наче діти, наче діти.

* * *

Та досить цієї гри в бісер. Повернімося до великої розповіді.

— У Білостоці ще був славетний магістр Леон Ганек. Магістр Леон Ганек був диригентом і щотижня на всіх тумбах оголошень видніли афіші філармонії з великими літерами «Ганек», а поруч дещо меншими було написано «магістр Леон», а далі петитом прізвища виконавців і композиторів. Мало того, що мегаломан, то ще й безталання. Пригадую, колись треба було заспівати для радіовистави якусь французьку народну пісню. Минуло чимало часу, відколи в дитинстві я втратила голос після уроку в пані Кламжинської, примадонни царської опери, і співала цілком пристойно. Мене попросили, бо я знала французьку. Щоправда, я трішки застудилася, та все ж погодилася. На моє лихо магістр Ганек наполіг, що акомпануватиме мені на фортепіано. І було як із тією піснею «Як пішов король на війну» у виконанні Вандзі Мехівни: чи не сто разів починали, а він не міг підібрати тональність. Нарешті прийшов якийсь перший-ліпший піаніст із філармонії, раз-два підібрав і пісню записали. Але я так собі зірвала горло, що відтоді в радіоспектаклях озвучувала самих старих п’яниць, які гуркотіли на кухні каструлями.

Бабуся вже не пригадує іншої історії про акомпанемент, та, на щастя, я можу її виручити (радше вивустувати і вигортанити, хоча й виручити, бо бабуся завжди жваво жестикулює). У Білостоку якось проїздом була славетна піаністка, зірка одного з перших шопенівських конкурсів, а що була вона зіркою ввічливою, то погодилася зіграти в п’ятницю ввечері у філармонії. Але у п’ятничний вечір у програмі вже стояв концерт вальсів Штрауса.

— Мені дуже шкода, — звернулася бабуся до керівника програми, — але ці вальси треба перенести. Такої нагоди більше не трапиться.

— А вони б не могли їй акомпанувати?

— Ні, бо вона виконуватиме сольні твори, а не концерт.

— Нічого страшного, могли би їй акомпанувати якраз тими штраусовими вальсами...

Шукаю в пам’яті чогось, що з’єднувало б цю розповідь з іншими, і не знаходжу жодних вишуканих лігатур, тож треба скраєчку, музичною темою. Так мало зосталося мені в пам’яті, лише, як підкреслена оркестровкою фраза, оця вічна бабунина фраза:

— Запам’ятайте раз і назавжди: не існує найславетніших літературних творів, найпрекрасніших скульптур ані найкращих картин. Але найбільш досконалий музичний твір — це скрипковий концерт Бетховена. Та-а-а да да та-а-а-ада ті... ті...

Але ж ні, є, є! «Болеро». Приїхав якийсь відомий диригент (якось їм по дорозі було на ці

1 ... 67 68 69 ... 91
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ляля», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ляля"