Читати книгу - "Життя і мета собаки"

власний… Я передумав! — кричав він. Я припинив гавкати і сидів тихо: я відчував його по той бік стіни і дивився на двері. Мені страшенно хотілося, щоб вони відчинилися і я відчув його запах. За хвилину так і сталося. Жінка, яка дала мені води, провела хлопчика коридором. Я сперся лапами на ґрати й замахав хвостом.

Жінка була надзвичайно сердита. Я це відчував.

— Діти дуже засмутяться, — казала вона. Доглядальниця відчинила клітку, і я вискочив на мого хлопчика, почав махати хвостом, облизувати його, попискуючи від радості. Жінка подивилася на нас — і її гнів зник.

— Ну добре, — сказала вона. — Це ж треба!

Ітан кілька хвилин стояв біля столу, щось писав, а я терпляче сидів біля його ніг і намагався не торкатися його лапами. Потім ми вийшли, сіли на передні сидіння машини і поїхали кататися!

Хоча я вже давно не мав цієї величезної приємності — їхати, вистромивши ніс у вікно, зараз мені найдужче хотілося покласти голову на коліна Ітанові й відчувати, як він мене гладить. Так я і вчинив.

— Ти вже мені пробач, будь ласка, добре, друже?

Я насторожено подивився на нього.

— Я тебе в тюрму запроторив, а ти зовсім не образився…

Ми їхали в приємному мовчанні. Мені було цікаво, чи ми прямуємо на Ферму.

— Ти хороший собака, — урешті сказав хлопчик. Я радісно замахав хвостом. — Ну добре, станьмо та купімо тобі харчів.

Урешті ми таки дісталися до Ферми, і, коли цього разу Ітан відчинив парадні двері до будинку, він потримав їх відчиненими, щоб я встиг туди забігти.

Того вечора, коли ми поїли, я влігся біля його ніг — більшого задоволення у своєму житті не пам’ятаю.

— Сем… — промовив він. Я очікувально підвів голову. — Макс… Ні. Вінстон? Мерфі?

Я так хотів його потішити, але абсолютно не розумів, чого він від мене хоче. Я зловив себе на тому, що хочу, щоб він попросив мене знайти кого-небудь: мені кортіло показати йому, як я вмію!

— Бандит? Такер?

А, я зрозумів, що це таке. Я дивився на нього й чекав, коли він вирішить.

— Трупер? Лед? Дружко?

О! Я знав це слово, щось таке мені вже казали, тому я гавкнув. Хлопчик здивовано на мене подивився.

— Та ну, це так тебе звали? Дружком?

Я замахав хвостом.

— Ну то добре, Дружко. Дружко, будеш Дружком.

Наступного дня я відгукувався на Дружка. Тепер це моє нове ім’я.

— До мене, Дружку, — гукав він. — Дружку, сидіти! Оце так, та ти такий учений, хтось тебе, схоже, натренував. Цікаво, як же тебе сюди занесло, невже тебе покинули?

Перший день я в основному не відходив від Ітана, боявся. Я здивувався, що ми пішли спати в кімнату Бабусі й Дідуся, але не став вагатися, коли він поплескав по матрацу, — стрибнув на м’якеньке ліжко й, застогнавши від такої розкоші, розтягнувся на ньому.

Ітан кілька разів уставав уночі до туалету, я щоразу вірно ходив за ним і чекав під дверима, доки він зробить свою справу.

— Та ти не мусиш щоразу за мною ходити, ти ж розумієш… — казав він мені. Він уже не спав так довго, як раніше, а прокидався на світанку і робив нам обом сніданок.

— Ну от, Дружку, я зараз наполовину пенсіонер, — сказав мені Ітан. — У мене ще є кілька клієнтів, яких треба консультувати, і один має зранку подзвонити, а потім у нас весь день вільний. Я собі думав, що треба нам із тобою сьогодні на городі попрацювати. Подобається?

Я помахав хвостом. Я вирішив, що мені подобається ім’я Дружко.

Після сніданку (я з’їв тост!) мій хлопчик говорив по телефону, а я розвідував, де що в хаті. Нагорі, здається, майже ніхто не жив: там пахло цвіллю і практично не було слідів Ітана. Його кімната лишилася така сама, а в Маминій спальні не було меблів, тільки стояли якісь коробки.

Шафа внизу була щільно зачинена, але я приставив носа до шпарини під дверми — запах був знайомий.

Пахло фліпом.

Розділ 31

У хлопчикові відчувався смуток, якась глибока туга, якої в нього раніше не було. Вона була сильніша за біль, що сидів у його нозі.

— Я тут сам-один живу. Навіть не знаю, кого ти тут шукаєш… — сказав мені Ітан, коли я зазирав у кожний куточок хати. — Я все хотів одружитися — разів зо два ледве не женився, але чомусь не виходило. Кілька років я навіть прожив з одною жінкою в Чикаго…

Хлопчик встав і подивися у вікно, йому стало ще сумніше.

— Джон Леннон казав, що життя — це те, що відбувається з тобою, поки ти плануєш щось зовсім інше. Напевне, загалом так воно і є…

Я підійшов до нього, сів і поклав лапу йому на коліно. Він поглянув на мене, а я замахав хвостом.

— Ну що, Дружку, треба ж тобі нашийника одягти.

Ми пішли нагору в його спальню, і він зняв з полиці коробку.

— А ну ж бо… А ось і він.

Почулося торохтіння, Ітан витяг з коробки нашийника й потрусив ним. Звук був такий знайомий, що я аж здригнувся. Коли я був Бейлі, то торохтів точно так само, коли рухався.

— То від мого колишнього собаки лишився — давним-давно він у мене був. Його звали Бейлі.

Я помахав хвостом, почувши це ім’я. Він показав мені нашийника, я його понюхав і відчув слабкий запах іншого пса. Мене, як я зрозумів. Я чув свій дух — це було дуже дивне відчуття.

Ітан трохи потрусив нашийником.

— Хорошим собакою був Бейлі, — сказав він. Якусь хвилину він посидів, замислившись, а потім подивився на мене. Коли він заговорив, голос у нього був хрипкуватий: хлопчика охопили різні почуття — смуток, любов, жаль, туга… — Та, мабуть, треба тобі власний нашийник мати, Дружку. Неправильно буде, щоб ти звикав до цього. Бейлі… Бейлі був таким особливим собакою…

Коли ми наступного дня поїхали в місто, я напружився. Я не хотів назад у клітку, туди, де всі гавкають. Проте ми не заїжджали в притулок, а просто накупили харчів у пакетиках і придбали мені цупкого нашийника, до якого Ітан причепив якісь висульки, коли ми повернулися додому.

— Тут написано: «Мене звати Дружко. Мій хазяїн — Ітан Монтґомері…» — сказав він