Читати книгу - "Матінка Макрина"

цього? Авжеж, тримали нас у голоді, але бувало, що й цілий горщик гороху нам кинуть; зокрема, одна монашка там була, що добре серце мала, крадькома підкликала нас до себе і чи того гороху, чи колосків давала… донині ще, погляньте, цей хрестик на двох камінчиках, піднятих із берега Двіни, від неї я зберігаю, завжди на серці його ношу… вона, мабуть, знала, їй серце точно потай підказало, що набридло вже нам це життя в неволі, що ми ведемо таємні розмови про свободу. Але ж не видала вона нас — і нехай Бог її винагородить. І це, і кожен горщик гороху, який я ділила, а Вавжецька ставила казан і цей горох варила… ой, ні сито, ні солоно ми не їли. Але на цій сухій горохлянці ми дуже поправилися: бувало, що на коридорах мій крок був найголоснішим, а хода попів як шелест зміїний; ой, додала нам сил ця горохлянка без підливи, як ангельському воїнству. І це Господь нам відчинив двері тюрми, давши натхнення для втечі.

*

Тоді вже повертало на весну і все частіше ми чули, — то від наших катів, то від якоїсь монашки, — що прийшов уже до монастирської канцелярії царський наказ: З василіянками більше не церемонитись і невдовзі пішки заслати на Сибір. Колишній маршалок Мінської губернії Ванькович уже там опинився тільки тому, що публічно згадував про наше мучеництво; держатель мядельського ключа Заборовський помер у камері через те, що в листі запитав, чи нас насправді у воді топили. І ми б тепер, мабуть, усі сиділи на Сибіру, якби не те, що в календарі якраз випав день святого Даниїла, а отже, іменини протопопа Даніли Скрипіна. З цієї нагоди не тільки Василевський і Коморовський, а й увесь монастир був повністю п’яний: п’яні попи, п’яні дяки, п’яні охоронці, п’яні монашки; і все це три дні — з криками, бійками на кулаках, блюванням по кутках — пилося до непритомності, безперестанку, так що на третій день пиятики ніхто навіть їсти не готував, бо й ніхто не мав стільки сил, щоб самому в кухні працювати або принаймні нас стусанами до каструль загнати. Якби ж то. Вони пили, а впившись, спали, як скошений вихором ліс, тільки чути було гикавку та хропіння. Отака нам чотирьом трапилася чудова нагода для втечі.

За ці три дні, побачивши, чим пахне, ми розкували, допомагаючи одна одній, наші пута, з кута, з-під полін, ми видобули велику сукувату колоду, яку вже давно там сховали завдяки підказці Святого Духа. І цю сукувату колоду, якою зуміла зіп’ятися навіть я, вельми ослаблена, — хоч, додам, з допомогою могутніх рук сестри Вавжецької, — вже після смеркання третього дня ми затягли аж до муру. Вже було, мабуть, після опівночі, коли нам вдалося підтягти її вгору, прикласти до цегли, вперти в землю і далі, в ім’я Господнє, зіп’ятися нею. Я зайшла першою й лише тоді побачила, з якої висоти дивлюся на монастир з одного боку і на ліс — із другого. Приблизно з висоти четвертого поверху. Стрибати? Я стояла на мурі, нерішуча. Врешті-решт, я перехрестилася, опустилася на коліна й запитала Господа Бога: Господи Боже, яка твоя воля? Стрибати, Господи Боже? Чи не стрибати? Ще раз перехрестившись, я кинулася на землю, де впала боком у високий сніжний замет, насипаний під в’язничним муром вітрами, які в попередній тиждень віяли надзвичайно сильно. За мною по черзі падали Клотильда Конарська й Евзебія Вавжецька, друга — з найгучнішим гуркотом, але й вона встала ціла й неушкоджена. А після неї — тиша. Нічого. Можна було би сказати, що почуєш, як сніжинка на рясу падає. Але за якийсь час чуємо: Слава Ісусу Христу! — слова, які сестра Ірена промовила вже в польоті. Коли, вставши, вона трохи обтріпалась, раптом обернулася, лопочучи полами московського плаща, бо з’ясувалося, що, сп’явшись на мури, вона побачила згори п’яного москаля, що лежав неподалік од дровітні; а тому обережно спустилася, здерла з нього плащ, аби мати чим затулитися від холоду в нашій мандрівці.

Ми обтріпалися тоді всі добряче, як ті пташки перелякані, та й рушили через глибокі сніги на руїни старої каплички: статую звідти винесли і хтозна, чи не порубали й не спалили в якійсь схизматицькій печі, цеглу розтягли, тільки старий кований хрест зі снігу стирчав. Усі четверо ми впали на коліна, відчитали відповідні молитви, по черзі віддали себе під опіку Найсвятішої Діви, ангелам-охоронцям нашим, нашим святим покровителькам і самій Трійці Найсвятішій, і я глибоко вірю, що завдяки саме цьому заступництву після таких довгих поневірянь через пущі, бездоріжжя, через Познань, Париж, Ліон я дісталася аж до Риму, та ще й якраз на Троїцьку гору… А потім, заплакавши разом, ми рушили в дорогу до кордону, до прусського кордону, кожна окремо; якщо за нами рушить погоня, якщо лихі люди донесуть жандармові, якщо хворобою нас скосить у якійсь малій хатинці або навіть посеред лісу, якщо нами поласує зграя вовків, то щоби принаймні одна з нас дійшла до Петрового трону та біля ніг Святого Отця поклала зойк, довгий, хрипкий, протяжний зойк нашого народу, мученого за віру, зойк правовірних священиків, мучених у в’язницях, скутих сибірською кригою, криваво замордованих, зойк храмів, чиї мури зруйновано або — що гірше — спаплюжено, запровадивши в них огидну схизму.

Я не знала навіть, чи попи вже женуться з єгерями за нами слідом, чи це тільки вітер мене переслідує, але я бігла вперед і лише через дві версти зупинилася, ледве переводячи подих. Оце гризота: куди тепер іти? Три дні в лісах, заблудла, я їла тільки іній, сніг злизувала, до кісток замерзла. На замет сіла, оком навколо по лісі скинула: Деревина, деревина, всюди деревина — і жодної дровинки для вогню! Замерзлою я засинала, замерзлою прокидалася, щаслива, що добрий Господь Бог ще один день життя мені дарував, і здивована радісною піснею птахів на світанку. Вони так у лісі радісно день вітають, а я, хоч, може, і дурна жінка, та за пташок набагато розумніша, але така печальна. Мороз був такий, що аж кров од зіниць відступила. Я була б, як друга Лотова дружина, у цій трясовині зосталась, вона навічно на камінь, а я б до весни на бурульку перетворилася, а потім прийшла б тільки відлига і з вашої бідної василіянки залишилася б лише купа розмороженої падлини. Але дивлюся — просіка, там пастухи з незігнаними з пасовищ овечками; людського ока