Читати книгу - "Ініціація"

— Горілки? За свободу і щоби дощі пішли! — запропонував Сашко Шовкопляс. Став посеред двору, злі очі примружив, дістав з-за пазухи пляшку.

— Часу нема, — відрубав Перегуда.

Сонце ще тільки прокинулося, а він уже порався: складав штабелями дошки, які не пошкодив вогонь, запалив посеред двору багаття, нищив усе, що понад’їдала пожежа і що горіло. А що не горіло, складав у мішки для будівельних відходів, одразу вантажив у «Ниву», щоб вивезти на звалище.

Шовкопляс приїхав не лише з горілкою. Повернувся до своєї автівки, яку залишив посеред вулиці, дістав із багажника два повних мішки.

— У мене цемент після ремонту залишився, — сказав, коли дотяг мішки до літньої кухні. — Тобі ж згодиться?

Перегуда лиш кивнув: ані тобі «дякую» чи хоча би «ясно, що згодиться». Шовкопляс роздратувався. Увіп’явся Павлові в очі.

— Ну як життя? — питав без слів. — Дало підсрачника? Не до чужих бабів стало?

Перегуда очей не відвів.

— Мститимешся? — питав без слів.

— Тобі?! А ти яким боком? Як сучка не схоче… — Шовкопляс ковзнув поглядом по обійстю, сплюнув.

— Роботи багато, — сказав.

— Упораюся, — відповів Перегуда.

«Упораюся», — повторював карасівцям, що вони один за одним навідувалися на хутір, зносили, хто що мав: куб дощок, рулон утеплювача, кілька листів гіпсокартону, сотню цегли, залишки целофану, обрізки арматури. Складав дари і вже не зважав на візитерів, які намагалися розпитати Перегуду в деталях про вбивство, ув’язнення, — знай лупав свою стіну.

Карасівці бентежилися: та що з чоловіком в’язниця зробила? Мовчить, як той сич! А мав би виматюкатися, про порізаних кіз-курей спитати, про вила-лопати, інший свій крам, який карасівці по своїх дворах були розтягли. Вони і прямували до Перегуди не з порожніми руками в першу чергу через те, щоби не так уже сильно лаявся. А він наче забув. Не витримували, починали каятися самі: мовляв, Пашко, ми ж по-хазяйськи вчинили, скажи? Хіба було б краще, аби кури-кози з голоду повиздихали, валялися би на подвір’ї, тхнули і на той сморід вовки з лісу позбігалися?

— Ідіть уже собі, — тільки й відповідав. — Чи у вас справ нема?

Забував про карасівців, брався далі вичищати подвір’я з подвоєною увагою, бо важка рутинна робота перетворилася на розслідування пожежі двомісячної давнини. Спочатку примітив, що стіна згорілої хати під вікном колишньої материної кімнатки вигоріла набагато більше, ніж інші, наче хтось розклав багаття під вікном чи облив займистою рідиною саму стіну. Такі ж епіцентри знайшов біля гаража, потім біля козячого загону. Та найбільше вразили Павла сліди мазуту на кістках згорілих вхідних дверей хати. Хтось хотів, щоби двері в полум’ї відрізали шлях до спасіння всім, хто був у домі.

«Хіба нотаріус би встиг усе те сам зробити? — згадував нахабного Германа, сумніви брали гору. — Такі рук не бруднять, інших використовують. Приміром, “дресалівці”. Ті гниди — затяті. Берегів не бачать. Може, вони? Під’їхало їх кілька, у кожного — по каністрі. Розбіглися по двору, бензин чи що там у них було порозливали, підпалили, — в автівки і зникли».

— Чужі? Та може бути, — погодився з Перегудою Оверків син Іван. — Із карасівських би ніхто на таке не «підписався».

Як і решта карасівців, Іван навідався до Павла за кілька днів, та, на відміну від інших карасівців, Перегуда зустрів його привітніше. Навіть роботу відклав. Дістав пляшку, банку з огірками на пень біля літньої кухні поставив. Є за що подякувати! До Іванового подвір’я Валєрчик стягнув інструмент, який уцілів. І охороняти Перегудине обійстя погодився теж Іван. Не Шовкопляс! Хай за гроші, але ж узяв на себе працю.

Біля кухні присіли. Перегуда на щит «Приватна територія. Стріляємо без попередження» показав.

— Твоя робота?

— Подумав… У Карасівці про наш із Валєрчиком договір знають. Не поткнуться, бо я їм руки обламаю. А чужі й не здогадуються. Подумав: хай висить, щоб як хто довбонутий хутором їхатиме, прочитає і не полізе по обійстю шастати, поїде від гріха подалі.

Іван засовався. Дістав з-за пазухи гроші, простягнув Перегуді.

— Тут гривні, які Валєрчик мені дав, щоби я за подвір’ям вашим наглядав.

— Так ти ж наглядав. Щит он намалював. Нащо віддаєш?

— Як «нащо»? Ми ж із Валєрчиком як домовилися. Що я ваш двір рік охоронятиму. Поки він з армії не повернеться. А тут — ти. Ні, Богу хвала, що тебе випустили, але мені тепер ніби й нема за що гроші брати.

— Хоч частину собі залиши.

— Вони тобі зайві? Бери! — сказав Іван. — Воно ж як: сьогодні я тобі допоміг, завтра — ти мені.

Перегуда кивнув-погодився. Сховав гривні в кишеню, налив по чарці.

— Дякую, Іване, — чарку підняв. — Слово даю: не забуду, що ти теє… людина.

— То таке! — Іван випив, на Павла скоса глянув. — Бабцю шкода. Згинула десь.

— Жива.

— Звідки знаєш? У поліції сказали? Шукають її?

— Ніхто її не шукає, крім мене, а я теє… шкірою відчуваю: десь вона є. — Перегуда знову налив, чарку підняв. — За що вип’ємо?

— Як «за що»? Щоб за своє думав, своє робив! І бачив, що є головним! От ти повернувся і одразу за прибирання взявся. А хіба то головне?

— А що головне?

— Документи. Чи ти їх за собою тягав? Паспорт, папери на дім, землю. Певно, все в хаті зберігалося, згоріло, відновлювати треба, а то морока.

— Упораюся, — відповів звично, та подумки погодився: ще й яка морока! Майже щодня доводиться в райцентр мотатися.

Аби не палити соляру задурно, Перегуда так постановив: коли назбирається мішків зі сміттям на повну «Ниву», завантажувати автівку під зав’язку, везти сміття на звалище, яке якраз на півдорозі до райцентру, а вже після того на звільненій від мішків автівці — в райцентр, по установах, де мали б бодай із співчуття до погорільця відновити його документи швидко і без тяганини. Та співчуття гальмувало перед дверима кабінетів державних установ, як перед залізною стіною, нудилося в коридорах, де такі самі, як і Перегуда, прохачі покірно вичікували своєї черги.

Не психував, наче біганина по кабінетах не варта його нервів. Сам не розумів, чому не психує: як відрізало! Після обіцянок вирішити питання «вже наступного вівторка, бо прийомний день один на тиждень — вівторок, а в інші дні — робота з документами» щоразу виходив у теплий день, знав, що скерує «Ниву» не коротким шляхом через центр. Ні. Зробить гак, щоби повільно проїхати повз дім нотаріусихи Тасі. Косуватиме у вікно, дивні думки заливатимуть душу, тільки одного не вимагатимуть — щоби зупинив автівку, пішов до Тасиної хати, стукнув у хвіртку.

Ох, та Тася! Ніяк не йшла з думок!