Читати книгу - "Легенди Львова. Книга друга"

друзі-хасиди, а серед них і реб Леві, якого цадик шанував найбільше і з яким у всьому радився. Реб Леві був також премудрим хасидом і міг спілкуватися з цадиком, читаючи його думки. З сумним та пригніченим настроєм сіли вони до столу, а жінка цадика Ґолда стала наливати зупу. А треба сказати, що Ґолда вміла так смачно готувати, що не було такої страви, скуштувавши яку, не хотілось б від задоволення закотити до неба очі і поплямкати. А все тому, що янголи з великої поваги до її чоловіка додавали до її страв пучку райських приправ.

Так само й цього разу усі гості їли смачну Ґолдину горохову зупу і прихвалювали та прицьмакували. Не їв тільки цадик. Він замислено втупив погляд у тарілку і, мовби завмер у мовчазній молитві. Хасиди зиркали на нього з тривогою і не знали, що думати. Дехто навіть перестав їсти, всім було цікаво, над чим так замислився цадик, що він побачив особливого у тій зупі, до якої навіть не торкнувся. І тут раптом цадик поклав пальці на край тарілки і одним різким рухом перевернув її на обрус. Вся зупа виллялась.

Присутні не знали, що мають думати, адже вони бачили, що цадик це не вчинив ненароком, а таки навмисне. Але ніхто не насмілився запитати, чому так сталося. Над столом зависла тиша. І тільки шепіт реб Леві пролунав за столом:

— Ой, ребе, мало того, що нас усіх заберуть до війська, то ви ще хочете, аби нас посадили до в’язниці?

«Про що вони говорять? — здивовано перезирнулися гості. — Про яку в’язницю мова? За що? За пролиту зупу?»

— Нічого не бійся, — відказав цадик. — Тут найголовніше, аби нам тої зупи вистачило.

Ці слова ще більше знітили гостей. А тим часом Ґолда знову наповнила зупою тарілку свого чоловіка. Однак він і цього разу не став їсти, а втупив погляд у тарілку і мовчав. Гості доїли зупу, і Ґолда подала всім книдлі зі сливками, але цадик продовжував дивитися в тарілку аж поки раптово знову її не перекинув. Зупа розлилася, потекла на підлогу і навіть захляпала цадиків каптан. Усі мовчали. Реб Леві зблід і вуста його тремтіли від напруження. Він поклав руку на плече реб Менделю, мовби передаючи йому і свою підтримку. Гості спостерігали за своїм улюбленим цадиком із великим жалем, їм здавалося, що він збожеволів. Але цадик поводився так, мовби нічого дивного не сталося, і тільки піт на його чолі зраджував, у якому великому напруженні перебуває його душа.

За хвилю цадик кивнув дружині, щоб налила зупу втретє. Ґолда зазирнула у баняк, там уже не було що черпати хохлею і вона вилляла рештки зупи в тарілку просто з баняка. Але цадик і цього разу не взяв у руки ложки, а продовжував дивитися в тарілку, мовби там йому відкривалися всі таємниці світу. Гості побачили, як його худі жовті пальці лягли на край тарілки: ось-ось він її перекине ще раз. Усі затамували подих. Несподівано реб Мендель радісно скрикнув, затремтів, а руки його опали з тарілки і лягли на коліна. Зупа лишилася не перекинута. Цадик підвів голову і полегшено зітхнув, а реб Леві обняв його і розплакався.

Учні зірвалися з-за столу і побігли до дверей. Їхній цадик, їхній коханий учитель зійшов із розуму! А з ним і його найближчий товариш, якого він собі готував у наступники, — реб Леві.

— Господи! — волали вони, біжачи містом. — Змилуйся над нами, не дай і нам збожеволіти. Що ж ми тепер вдіємо без нашого учителя? Хто нас порятує? Хто нас потішить?

2.

У цей саме час у далекому Відні в цісарському палаці так само пролунав крик. А почалося все цілком невинно. У ту хвилю, коли Ґолда наливала цадикові першу тарілку зупи, канцлер вийняв із папки законопроект, якого так налякалися усі жиди, і подав його цісареві. Цісар узяв золоте перо, занурив його у золотий каламар і раптом — ні з того, ні з сього! — каламар перевернувся і усе чорнило виллялося на документ. Цісар звісно згадав при цьому чорта і кивнув канцлерові, щоб той подав йому копію. Коли папір ліг перед ним на столі, він знову обережно занурив кінчик золотого пера до золотого каламаря і тільки-но збирався поставити свій підпис, як каламар — о диво! — перевернувся вдруге! І цього разу увесь документ потонув у чорнилі. Одна суцільна чорна пляма. Та мало того: чорнило цього разу так щедро хлюпнуло, що заплямило улюблений мундир нашого бідного цісаря.

Цісар зірвався з крісла і затупав ногами.

— Що це за каламар?! Що це за дурнувате чорнило?! — кричав він і зі злості поскидав зі столу усе, що там було разом із паперами. — Подивіться на мій мундир! Все! Його можна викинути! Мій улюблений мундир! В чому я сьогодні прийду на баль?

Канцлер намагався його заспокоїти і — у той саме час, коли Ґолда налила зупу втретє, — пробував тицьнути цісареві третю копію. Але де там! Розгніваний цісар вирвав з його рук папір і порвав його на дрібні шматочки.

— Все! Більше я не хочу бачити цього законопроекту! Кінець! Забирайтеся всі звідсіля! Негайно! Ви мені зіпсували настрій на цілий день! На два дні! На цілий тиждень! Геть! Карету мені! Я їду на полювання! Не хочу нікого бачити! Який баль? Принц англійський? Мене нема! І не було! Я ще не приїхав!

3.

Вістка про те, що цісар так і не підписав того зловісного документу мчала з такою швидкістю, що у Львові про неї довідалися вже на третій день. Від вуха до вуха котилася блага вість і, коли хасиди й учні реб Менделя почули про незвичайні обставини, за яких цісар так і не зміг підписати законопроект, то відразу пригадали собі сабашовий обід і розлиту зупу. Вони побігли до хати цадика і просили у нього вибачення за те, що не довірилися йому, не підтримали його духом у таку відповідальну хвилину.

— Нічого, — лагідно усміхнувся цадик, — біля мене був реб Леві. Його сила духу допомагала мені і тому я не боявся цісаря.

Ганделеси

Значну частину жидівського суспільства становили дрібні гендлярі розмаїтим дрантям, звані повсюдно «ганделес». То були представники жидівської бідноти, вбрані зазвичай в засмальцьовані, обшарпані, чорні халати чи в інші лахмани, в ярмулки або в безжальний