Читати книгу - "Стара холера"

– Я не знаходила, він мене сам знайшов. На мосту. А побачив уперше на площі.

– І втріскався? Ну, блін, Лізко, ти відьма. Не в смислі мармизки, тут у тебе порядок, а в смислі удачі. Нє, з тебе п’ятдесят, нє, стограмчик файного коньячку.

– Ми пили з ним «Камю», – похвалилася Ліза. – Не наш, а справжній французький.

– Ліз, у мене вже слинок повен рот…

Ірка її підтримала по-особливому. Дала й пораду – не дзвонити Степанові («Степашкові» – протягла з особливою інтонацією), просто не дзвонити і все. А припреться сам – сказати, що полюбила іншого, ліпшого, така її доля, і його така, привіт-салют, чао-какао, арівідерчі й що там ще… Така житуха. «Тримай хвоста пістолетом, подруго, ти на коні. Будьмо!»

Якщо відверто, кінь під Лізою хитався. Сумно іржав. Не кінь, а шкапа. Чим його підгодувати, щоб в’їхати в щастя?..

Ліза вирішила, що скаже Степанові вже після своєї згоди на заміжжя, даної Максимові. А йому вона подзвонить у вівторок, ліпше в середу. Або четвер. Або взагалі в неділю. Чи в її вихідний – понеділок. Ні, до понеділка далеко, і в суботу тоді доведеться зустрічатися зі Степашком й удавати, що все як і було до того. Вона не витримає. Чого доброго, потягне його вгору, на дах, щоб разом кинутися вниз.

У сум’ятті Ліза прожила понеділок, вівторок, середу… У понеділок Степан ще подзвонив, розмовляючи ніби як звичайно, Ліза хапала дрижаки. Вона тремтіла, як самотнє дерево в полі біля того цвинтаря. Якось закінчила розмову. Він знову запитав: «Що з тобою, Лізо?» Дівчина бадьоро запевнила, що все добре, йому здається.

А у вівторок він не подзвонив. І в середу – ні. Ну й нехай, подумаєш, велика цяця.

«А раптом щось трапилося?» Ліза здригнулася від цієї думки.

Аварія, напад? Усе ж може бути. А раптом його хтось надумав пограбувати, і тепер він в лікарні чи ще гірше…

У середу Ліза не витримала і сама подзвонила йому. Степашко не відповів. Раз і вдруге.

У четвер вранці Ліза після десятка дзвінків у довідкове (зайнято!) і слізних благань, коли таки додзвонилася, дізналася номер телефону його школи. Набрала. Почула жіночий голос. Подумала, що це ж, певно, Лариса Платонівна, його директорка.

– Лариса Платонівна?

– Так, – здивовано. – А хто це?

– Скажіть, будь ласка, що зі Степаном Петровичем?

– Чому ви питаєте?

– То що з ним?

– А що з ним мало статися? Він зараз на уроці.

– До побачення.

Ліза вимкнулась. Он як, він живий-здоровий, якщо на уроці. Чому ж тоді не дзвонить?

Степан озвався аж у п’ятницю по обіді. Спитав, як справи. Сказав, що сьогодні й завтра не зможе приїхати. І взагалі не зможе приїхати.

– Розумієш, Лізо, я покохав іншу, – голос його тремтів. – Пробач, будь ласка. Якось так сталося несподівано. Пробач і будь щаслива. Ти гідна ліпшого, ніж я.

– Хто вона? – Ліза все ж встигла, змогла спитати.

– Дів… Дівчина. Вчителька.

– З вашої школи?

– Так, з нашої школи. Я тебе справді дуже любив. Але так сталося, що в ці дні…

– Бувай, – сказала Ліза. – І тобі великого щастя.

І вимкнулась. Опустилася за прилавок. Їй було прикро і разом з тим… Разом з тим відчула неабияке полегшення. Ось як все просто вирішилося! Хтось ніби звільнив її від мук, докорів самій собі.

Він теж, виявляється, полюбив. Покохав. Іншу. Отак ні з того ні з сього! Мабуть, між ними було щось, багато чого й раніше, а її, Лізу, він просто дурив, уміло, підло дурив, користувався. Ну що ж, нехай буде щасливим з тією своєю вчителицею. Може, вона вже вагітна? Народить йому цілий десяток… Десяток вилупків! Що вона там викладає – мову й літературу, математику, фізику… Чи, може, теж навчає першоклашок? Але ж і підляк! Ось тобі, дурна Лізо, ще один урок цього фейкового життя. Тримайся міцніше за нього, воно таке, як є, і ти в ньому. Максимові вона дзвонити не буде, він обов’язково подзвонить сам і тоді вона й скаже: «Так! Я згодна».

Розділ 31

Щось почало мучити, тривожити Лізу в ніч із п’ятниці на суботу. Ще ніколи так не було, щоб вона прокидалася через півтори години після того, як заснула. Пів на першу. Що її збудило? Ліза лежала і думала про дивний збіг: і вона, і Степан знайшли собі інших коханих, пасій, чи як там, майже одночасно. Дивно, дуже дивно. Перст долі? Мама-бабуся Павлина любила цей вислів. Виходило, Ліза мало того, що була улюбленицею долі, так ще й хтось звільнив її від докорів сумління.

Цей хтось звався Степан. Степашко.

Її вже колишній коханий.

Як він міг так вчинити?

Так спитала Ліза, а загадковий хтось у відповідь теж спитав: «А як ти могла?»

– А що я зробила? – Ліза те вимовила уголос. – Я ще нічого не зробила.

Справді, вона ще не сказала Максимові про свою згоду стати його дружиною, не повідомила Степана про свій вибір. То чого тривожитись? Хоча сенсу казати щось Степанові тепер не було. Повернулася на бік, спробувала заснути. Але не спалося. Вона загадала: якщо сьогодні подзвонить Максим, значить, все буде добре. Бо інакше її дзвінок до нього матиме такий вигляд, ніби вона сама напрошується після того, як її покинув той, кого вона Максимові називала нареченим. Максим, звісно, про це не знатиме, але ж знатиме вона.

Бісова гордячка Ліза!

І чому вона не може, не хоче повірити, що Степашко міг так вчинити?.. Ще й як міг!

Але вона стала пригадувати їхні пестощі, його слова, сказані і з гумором, і з дивною, зворушливою, ніби безпорадною ніжністю, і раптом подумала: якщо все це виявилося нічого не вартим, то й світ цей теж нічого не вартий. А чого варте її життя, якщо її обдурюють навіть такі, як Степашко?..

Від цього можна було збожеволіти, задихнутися від несправедливості та образи.

Ліза вже забула (чи воліла забути), що вона сама готувалася до зради. Що готова була кинутися в обійми багатого.

Вона встала, ввімкнула телевізор, спробувала подивитися фільм, нічну розважальну передачу, якусь політичну дискусію – і не змогла ні на чому зосередитися. Відчинила холодильника, дістала пляшку й випила чарочку горілки. Тільки й того, що обпекло піднебіння і закашлялася. Більше пити не хотілося.

Максим подзвонив, коли Ліза з червоними од невиспаності