Читати книгу - "Жінка у вікні"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Мій власний кіт витягнувся уздовж дивана, його хвіст погойдується, ніби загіпнотизована змія. Панч десь вивихнув задню ліву лапу; бачила, як він зранку важко накульгував. Я наповнила миску їжею на кілька днів, щоб він не…
Лунає дверний дзвінок.
Я зриваюся на дивані. Голова ривком повертається до дверей.
Хто це, в біса?
Не Девід; не Біна. Не доктор Філдінґ, точно — він залишив кілька голосових повідомлень, але сумніваюся, що прийшов би без попередження. Хіба що він попередив про це в повідомленні, яке я проігнорувала.
Дзвінок лунає знову. Я ставлю фільм на паузу, опускаю ноги на підлогу, підводжусь. Підходжу до екрана домофону.
Це Ітан. Його руки затиснуті в кишенях; навколо шиї закручений шарф. Волосся горить у сонячних променях.
Я тисну на кнопку гучномовця.
— Твої батьки знають, що ти тут? — питаю я.
— Усе нормально, — каже він.
Я вагаюсь.
— Дуже холодно, — додає хлопець.
Натискаю на зумер.
За мить він входить до вітальні, за ним тягнеться холодне повітря.
— Дякую, — вихукує він, відсапуючись. — Там так холодно. — Він роззирається навколо. — А тут дуже темно.
— Тому що на вулиці дуже світло, — кажу я, хоча він має рацію. Я вмикаю торшер.
— Можна підняти жалюзі?
— Звісно. Хоча, ні, і так добре. Правда?
— Добре, — каже він.
Я сідаю скраєчку кушетки.
— Можна мені тут сісти? — питає Ітан, показуючи на диван. Можна, можна. Дуже шанобливий, як для підлітка.
— Звісно. — Він сідає. Панч зіскакує з дивана та швидко заповзає під низ.
Ітан обводить поглядом кімнату.
— Цей камін працює?
— Він газовий, але так. Хочеш, щоб я увімкнула?
— Ні, просто цікаво.
Тиша.
— А для чого ці пігулки?
Я стріляю очима на журнальний столик. Пігулки, наче опале листя, розкидані по склу; чотири пляшечки, одна з яких порожня, стоять разом на маленькій пластиковій галявині.
— Я просто перераховувала їх, — пояснюю я. — Поповнювала новими.
— А, ясно.
Ще трохи тиші.
— Я прийшов… — починає він одночасно з тим, як я промовляю його ім’я.
Я веду далі.
— Вибач мене.
Він підводить голову.
— Прошу, вибач мене. — Тепер він знову опускає погляд на свої коліна, а я продовжую тиснути. — За всі проблеми і за те, що затягла тебе у все це. Я була настільки… переконана. Я була така впевнена, що щось відбувалося.
Він киває, не відводячи очей від підлоги.
— Це був… Це був дуже складний рік для мене. — Я заплющую очі; коли знову розплющую їх, бачу, що він дивиться на мене своїм ясним і уважним поглядом.
— Я втратила дитину й чоловіка. — Ковтаю. Вимовляю ці слова. — Вони померли. Вони мертві. — Дихай. Дихай. Один, два, три, чотири.
— І я почала випивати. Більше, ніж зазвичай. І займалася самолікуванням. Що небезпечно й неправильно. — Він пильно дивиться на мене.
— Це не… не те, щоб я вірила в те, що вони справді спілкуються зі мною… Знаєш, з….
— З того світу, — каже він низьким голосом.
— Саме так. — Я посуваюся, нахиляюсь вперед. — Я знала, що їх вже нема. Що вони мертві. Та мені подобалося слухати їхні голоси. І це відчуття… Його дуже важко пояснити.
— Ніби об’єднання?
Я киваю. Він такий непересічний підліток.
— Щодо всього іншого — я не… я навіть не можу пригадати більшість із того. Думаю, я хотіла контактувати з іншими людьми. Чи потребувала цього. — Волосся треться об мої щоки, коли я хитаю головою. Я не розумію. Дивлюся просто на нього. — Але мені дуже шкода. — Я прокашлююсь, випрямляюся. — Знаю, ти прийшов сюди не для того, щоб подивитися, як плаче доросла жінка.
— Я плакав перед вами, — зауважує він.
Я посміхаюсь.
— Справді.
— Я позичав у вас фільм, пам’ятаєте? — Він витягує коробочку з кишені пальта, кладе її на столик. «Повинна настати ніч». Я й забула про це.
— Зміг подивитися? — питаю я.
— Ага.
— Що думаєш?
— Моторошний. Той мужик.
— Роберт Монтґомері.
— Це той, що грав Денні?
— Так.
— Дуже моторошний. Мені сподобався той момент, де він питає дівчину… е-е-е…
— Розалінд Расселл.
— Та, що грала Олівію?
— Так.
— Де він питає її, чи подобається він їй, а вона йому така: «Ні», а він їй: «Всім іншим подобаюсь», — він хихоче. Я розпливаюся в усмішці.
— Рада, що тобі сподобалось.
— Ага.
— Чорно-білі фільми не такі вже й погані.
— Ні, цей хороший.
— Можеш ще позичити будь-який, якщо хочеш.
— Дякую.
— Але я не хочу, щоб у тебе були проблеми з батьками. — Тепер він відвертається, розглядає решітку каміна. — Знаю, вони розлючені, — продовжую я.
Тихе шморгання.
— У них свої проблеми. — Погляд знову повертається до мене. — З ними справді дуже важко жити. Я б сказав, суперважко.
— Я думаю, багато молодих людей так думають про своїх батьків.
— Ні, але вони й справді такі.
Я киваю.
— Не можу дочекатися, коли піду в коледж, — каже він. — Ще два роки. Навіть менше.
— Ти вже знаєш, куди хочеш?
Він хитає головою.
— Не зовсім. Кудись далеко. — Він закидає руку назад, чухає спину. — Все одно в мене тут немає друзів.
— У тебе є дівчина? — питаю я.
Він хитає головою.
— Хлопець?
Здивовано дивиться на мене. Знизує плечами.
— Я намагаюся розібратися в собі, — пояснює він.
— Справедливо. — Цікаво, чи знають його батьки.
Дідусевий годинник вибиває один удар, другий, третій, четвертий.
— Ти знаєш, — кажу я. — Житло внизу звільнилося.
Ітан супиться.
— Що сталося з тим чоловіком?
— Він виїхав. — Я знову прокашлююсь. — Але… якщо хочеш, можеш використовувати його. Той простір. Я знаю, як це, коли хочеться мати власний простір.
Це я так намагаюся помститися Алістеру та Джейн? Не думаю. Не думаю. Та, може, й добре — було б добре, я впевнена, — якби тут був ще хтось. До того ж, молода людина, навіть якщо це самотній підліток.
Я продовжую, ніби в нас торги:
— Телевізора там немає, але я можу дати тобі пароль від вай-фаю. І там є диван. — Я описую все яскраво, переконую саму себе. — Це просто може бути місце, куди ти міг би втікати, коли вдома ставатиме нестерпно.
Його очі загоряються.
— Це було б класно.
Я зриваюся на ноги, доки він не передумав. Ключ Девіда на кухонній стійці, невеликий сріблястий уламок у похмурому світлі. Я беру його, подаю Ітану, який підводиться.
— Класно, — повторює він, запихаючи ключа до кишені.
— Заходь, коли тобі заманеться, — кажу я йому.
Він кидає погляд на двері.
— Мені, мабуть, час іти додому.
— Звісно. — Я не питаю, чи знають його батьки, що він тут.
— Дякую за… — він поплескує по кишені. — І за фільм.
— Немає
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жінка у вікні», після закриття браузера.