Читати книгу - "Вибрані твори. Том II"

Анна. Це безглуздя, Жуане! У молодиці досить діла й без грання на спінеті. І так помалу вона й відучується грати.

Дон Жуан. Не відучилася б, коли б справді любила музику. Ні, вірте мені, вона просто викидає принаду, коли пташка попалась у сильце.

Анна (з гіркістю). А чоловіки, очевидно, ніколи не скидають із себе машкари, коли їхня пташка попалась у сильце. Чоловік ніколи не стає недбайливим, егоїстом, грубим, — ніколи?!

Дон Жуан. Але що доводять усі обопільні звинувачення? Лише те, що й герой, і героїня — обоє рябоє.

Анна. Усе це дурниці. Більшість шлюбів цілком щасливі.

Дон Жуан. «Цілком» — це забагато, Анно. Ви, мабуть, хочете сказати, що розсудливі люди намагаються пристосуватись одне до одного. Відішліть мене на ґалери й прикуйте до одного ланцюга зі злочинцем, номер якого випадково випав поруч з моїм. І я повинен помиритися з неминучим і дбати про те, щоб стати з ним на більш-менш приятельську ногу. Я чув, що іноді такі мимовольні товаришування бувають навіть зворушливо-ніжні, а більшість, у крайньому разі, терпимо-мирні. Проте це зовсім не перетворює ланцюг на бажану прикрасу, а ґалеру — на селище раю. Про блаженство одруження й непорушність шлюбних обіцянок найбільше говорять саме ті, які заявляють, що коли б ланцюги знищити й ув’язнених звільнити, то всю соціальну машину висадило б у повітря. Ви не можете навести жодних арґументів. Коли ув’язнений щасливий, то навіщо його замикати? А як ні, то навіщо запевняти, що він щасливий?

Анна. У всякому разі, дозвольте мені знов скористатися з привілею старої жінки і сказати вам, що шлюб поповнює землю, а розпуста — ні.

Дон Жуан. А що робити, якщо настане такий час, коли це перестане бути правдою? Хіба вам невідомо, що воля завжди знайде засіб здійснити своє завдання? Коли людина справді забажає щось зробити, вона, зрештою, спроможеться це зробити. Ви, доброчесні жінки, і ті, що додержуються однакової з вами думки, — зробили все можливе, щоб підкорити душу чоловіка достохвальному коханню як найвищому благу і примусити його знаходити в цьому достохвальному коханні і поезію, і красу, і щастя володіння гарною, витонченою, ніжною, люблячою дружиною. Ви навчили жіноцтво над усе цінувати свою молодість, здоров’я, стрункість й витонченість. Гаразд. Але яке місце в цьому прекрасному раю почуттів і емоцій приділено плачу дітей і господарським турботам? І неодмінно це має закінчитись тим, що воля скаже мозкові: відшукай мені засіб здобувати кохання, красу, поезію, почуття, вогонь любощів без проклятих розплат, усяких витрат, мук, сварок, хвороб, аґоній, страху перед смертю, без цього справжнього кортежу служниць, няньок, лікарів і вчителів.

Диявол. Усе це, сеньйоре Дон Жуане, здійснено тут, у моєму царстві.

Дон Жуан. Так, але ціною смерти. Людина не схоче платити за це смертю; вона вимагає поетичних насолод вашого пекла ще там, на землі. Ну, гаразд, засоби буде знайдено: мозок зуміє їх знайти, якщо воля візьметься до цього серйозно. Не за горами той день, коли великі нації побачать, що людність за кожним переписом усе меншає, коли дача з шести кімнат коштуватиме дорожче за сімейний дім, коли лише злочинно-безтурботиий бідняк і нерозумно-благочестивий багач затримуватимуть процес вимирання людськости. А люди розсудливі, оглядні, егоїстичні й честолюбні, мрійники й поети, ті, що люблять гроші й солідний комфорт, шанувальники успіху, мистецтва й кохання, — усі вони протиставлятимуть силі життя гасло неплідности.

Статуя. Усе це, мій друже, дуже красномовно. Але якщо ви дожили б до років Анни або моїх, ви б зрозуміли, що ті, що позбуваються цього страху бідности, дітей і інших сімейних турбот і віддають себе насолодам життя, використовують цю свою свободу лише на те, щоб мучитись страхом перед старістю, потворністю, безсиллям і смертю. Бездітного робітника набагато більше мучить безділля його дружини й її повсякчасні вимоги розваг і забав, ніж коли б у них було двадцятеро дітей, а його дружині ще гірше, ніж йому. Мені відомо, що таке гонористість. Коли я був молодий, жінки захоплювались мною, а коли став статуєю, мене вихваляли критики мистецтва. І проте, я зізнаюсь, що коли б у мене не було іншого діла, як купатись у цих насолодах, я був би перерізав собі горло. Коли я одружився з матір’ю Анни,— чи, щоб бути точнішим, мені мабуть краще сказати, коли я нарешті піддався й дозволив матері Анни одружити мене на собі — я знав, що я стромляю колючки в подушку, і що шлюб для мене, чванькуватого молодого офіцера, який доти був непереможним, є поразка й полон.

Анна (скандалізована). Батьку!

Статуя. Мені дуже шкода, що я ображаю тебе, моя любонько, але після того як Жуан скинув з нашої спірки всі покрови пристойности, я вважаю за потрібне казати саму голу правду.

Анна. Гм. Очевидно, і я була одною з колючок.

Статуя. Нічого подібного! Для мене ти була радше трояндою. Бач, найбільше турбот ти завдала своїй матері.

Дон Жуан. У такому разі, дозвольте запитати вас, командоре, навіщо ви залишили небо й прийшли сюди, щоб, як ви сказали, купатись у солоденьких розвагах, які — ви самі визнали — ледве чи не призвели вас до самогубства.

Статуя (вражена). Їйбо правда!

Диявол (тривожно). Як! Ви не додержуєте свого слова? (До Дон Жуана). Усі ваші філософування були лише машкарою для вашого прозелітизму. (До статуї). Чи ви вже забули ту нестерпну нудьгу, від якої я запропонував вам урятуватись тут? (До Дон Жуана). А ваші слова про те, що наближається неплідність і вимирання людськости, хіба не спонукують вони лише до того, щоб повніше віддатись насолодам мистецтва й кохання, які, як ви самі це визнали, витончили вас, піднесли й розвинули?

Дон Жуан. Я ніколи не говорив про вимирання людськости. Життя не може жадати своєї загибелі ані в своєму аморфному стані, ані в будь-якій іншій формі, що в неї воно організувалося. Я не закінчив своєї думки, коли його ясновельможність урвали мене.

Статуя. Мене починає брати сум, чи закінчите ви коли-небудь взагалі, мій друже? Ви надзвичайно любите слухати себе самого.

Дон Жуан. Правда. Але якщо ви вже терпіли так довго, можете потерпіти й до кінця. Ще задовго до того, як знепліднювання, про яке я казав, стане для всіх очевидною можливістю, почнеться реакція. Велика центральна мета розвитку раси, піднесення її до височини, що її поки що вважають за надлюдську,