Читати книгу - "Іншалла, Мадонно, іншалла"

уже розмотуються кишки по бруківці, падають голови й котяться згори вниз, у напрямку міста. І продовжують кричати оті мертві голови, щоб їх почуло міське панство і їхні венеційські хазяї: люті турки нападають і не спиняться, поки до моря не дійдуть! Розтопчуть хрест і всі хрещені душі, якщо хтось їх, матінко мила, не зупинить.

Навряд чи хто з тутешніх устиг вхопитися за сікача, щоб ним турка розкраяти, а пістоль з нашого боку точно жоден не вистрілив, кожен тільки намагався вхопити дружину й дітей і з ними кинутися навтьоки. Озирнутися не встигли — ціле Драче було на Міятовому падолі й поміж розколин, куди ходилося по воду.

«Що це було, люди Божі?»

Але не було кому відповісти. Стоять чоловіки, їхні руки висять бездіяльні й непотрібні, висять, як члени у стариганів, а жінки заціпеніли й не знають, як починати голосити, не знають слів для такої нагоди.

«Що це має бути, люди Божі?» — знову запитував хтось.

Ми провели день, видивляючись, що турки зроблять із нашим селом. Ми добре бачили кожен будинок і їх, як ганяють довкола будинків. Потім збираються коло церкви, мабуть, щоб подивитися, чи є серед них убиті й поранені.

А звідки ж їм узятися, якщо ми розбіглись, усі як один!

Тут ми й заночували, а наступного дня вже довелося потурбуватися про їжу й питво. Плакали голодні діти, за ними й матері почали, здійнявся крик і лемент, що аж до неба було чути, а небо мовчить. Піп Іван тільки розводив руками, знизував плечима, дивувався й він. Нащо це туркам знадобилося нападати на Драче, коли у Драче ніякого добра нема? Чого ж тоді вони не пішли далі до міста, натомість отаборилися в нас і чогось чекають?

Уже місяць ми залишаємось на Міятовому падолі і впродовж того місяця вже й голими руками ловили диких кіз, душили й смажили змій, їли всіляке листя й траву, облаштували кілька вогнищ, зладнали з десяток куренів і присяглися милому Богові, що беззаконня, за які Він нас турками карає, більше нам і на думку не спадуть.

А тепер, світлий княже, ми благаємо вас допомогти нам, щоб від турецького свавілля звільнитися. У морі християнському Драче — одна мала краплина, але якщо цю краплю втратите, одного дня й ціле море може висохнути. Схиляємось під вашу милість, милий княже, допоможіть в ім’я Христове! Чорний турок, хай йому лице зчорніє!

Абу Юсуф Абделґані вдень сидів перед церквою і дивився на море. А вночі наказував, щоб йому на тому ж місці простелили покривала, і снилися йому сни медові й мигдальні. Вперше по тривалому часі він захотів жінку. Звеліти б, щоб йому привели котрусь із міста, там завжди були нічийні румунки і всіхні циганки, але йому було сором. Так теж добре, бажання саме по собі робить людину кращою.

Солдати спали по хатах, нічого не вимагали, нічого там не псували і не питали навіть, скільки ще вони тут залишатимуться. На п’ятий день він послав гінця до свого міста, щоб дізнатися, чи розвіявся туман, і щоб привіз йому письмове приладдя й папір. Гонець повернувся з вітаннями на адресу ґазії та його аскерів, люди були сповнені гордості. І щастя, бо гонець повідомив їм, що вбитих немає, а у двох поранених рани вже гояться.

Але в тумані й далі не було видно іншого берега ріки.

Абу Юсуф розклав перед собою папір, вмочив перо в чорнило і почав писати. Сонце гріло так, що кожна попередня літера висихала, перш ніж розпочиналася наступна. Люди ходили довкола нього навшпиньки, селом ширилася тиша, поки не завмер і найвіддаленіший шепіт. І птахи помовкли, тільки десь із глибини долинав незвичайний далекий шум. Ніхто, крім Абу Юсуфа, його не розрізняв. «То шумить море!» — хотів би сказати їм він, але його аскери не зрозуміли б його. Він уявляв спосіб, у який імам руками й гримасами пояснив би, що далекий звук — то шум моря, але збагнув, що на таке навіть імам не спромігся б. Не тому, що ніколи не чув і не бачив моря, а тому, що неможливо зробити своє тіло до моря подібним.

А тоді він продовжив писати. Втомившись, заплющував очі й підставляв обличчя сонцю. Його світло таке сильне, що пробивається крізь будь-яку темряву. Просторо стає, повітряно і ясно навіть у найдальших закапелках, немає такої похмурої душі, яку б сонце не освітило. А похмурішої за свою Абу Юсуф не знав.

На двадцять п’ятий день він знову послав гінця, і той повернувся зі звісткою, що й над їхнім містом засяяло сонце. Туман розійшовся зовсім, нема його навіть на верхах довколишніх гір, розцвіли найрозмаїтіші квіти, до міста прибув караван з добірним крамом, смажиться кава у шишах[92], жінки виносять перед крамниці трояндове варення, прибув якийсь іноземець, каже, що з франкських країв, та й питає, чи є в місті жива людина, яка знає турецьку… Все це переповів гонець, але для Абу Юсуфа важило тільки те, що той випростав руки й повернув долоні до неба, а не до землі. Отже, туман пішов. А все, що він ще розповідав, — усе одно тільки містечкові нісенітниці. Він змотав папір і склав письмове приладдя. Підняв кинджал і показав ним на гору. Солдати затанцювали від щастя, а в нього стиснулося серце. Не хотілося повертатися в Боснію. Там темно, навіть коли сонце найсильніше пече, бо немає такого світла, що осяяло б густі похмурі ліси, про яких всі, крім Абу Юсуфа, сказали б, що вони зелені. Він у тій чорноті не бачив нічого зеленого. Хіба що якийсь морозник, що зацвів над потоком. Тільки він один зелений, бо жовтий.

Щойно до нього прийшли сільські старійшини, розповіли, що мали розповісти, й передали листа від попа Івана, князь зібрав військо з двохсот добре озброєних людей і вирядив його в Драче. Якщо хтось і не хотів іти, йому пригрозили смертю, прилюдною ганьбою, конфіскацією будинку й землі та вигнанням сім’ї.

Люди вирушили, лаючись і кленучи. Ще ніхто з міста, крім сиріт-наречених, не підіймався в Драче, то й вони не знали, як це робити. Якби Господь створив людину павуком, тоді було б природно, щоб вона по стіні лізла, а ця гора не менш стрімка за стіну! Але що вдієш, як уже мусиш — то мусиш, хто їм винен, що посадили князя собі на шию і до його слів дослухаються пильніше, ніж до Божих. Так