Читати книгу - "Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього"

Засмажила останню курку на поминки. На запах прилізло до баби голодне цуценя. І було їй із ким поговорити й поплакати...

Якось мені навіть приснився мій майбутній спектакль...

Бачу: порожнє село, цвітуть яблуні. Цвіте черемшина. Буйно. Пишно. Цвіте дика груша на цвинтарі...

По зарослих вулицях гасають коти з задертими хвостами. Нікого немає. Коти паруються. Все цвіте. Краса й тиша. Ось коти вибігають на дорогу, когось чекають. Мабуть, вони ще пам’ятають людину...

У нас, білорусів, немає Толстого. Немає Пушкіна. А є Янка Купала... Якуб Колас... Вони писали про землю... Ми люди землі, а не неба. Наша монокультура — картопля, ми її копаємо, садимо, і весь час у землю зирим. Долу! Вниз! А якщо й задере людина голову, то не вище од лелечого гнізда. Їй і це вже високо, це і є для неї небо. А неба, що зветься космосом, у нас немає, не існує воно в нашій свідомості. Тоді ми беремо щось у російської літератури... У польської... Так норвежцям був потрібен Гріг, а євреям Шолом-Алейхем, як центр кристалізації, круг чого вони змогли об’єднатися й усвідомити себе. А в нас це — Чорнобиль... Щось ліпить він із нас... Творить... Тепер ми стали народом... Чорнобильським народом. А не шляхом — із Росії в Європу чи з Європи в Росію. Тільки тепер...

Мистецтво — це спогад... Спогад про те, що ми були... Я боюся... Я одного боюся, що страх заступає в нашому житті місце любови...»

Лілія Михайлівна Кузьменкова,

викладач Могильовського

культосвітучилища, режисер

Монолог про вічне й прокляте: що робити й хто винен?

«Я — людина свого часу, я — переконаний комуніст. Нам не дають слова... Модно... Нині модно лаяти комуністів... Тепер ми всі — вороги народу, усі — злочинці. Тепер ми за все відповідальні, навіть за закони фізики. Я був тоді першим секретарем райкому партії. У газетах пишуть... Це вони, мовляв, комуністи винні: будували погані, дешеві атомні станції, а людських життів не рахували. Про людину не думали, людина для них — пісок, гній історії. Гиджа їх! Гиджа! Прокляті питання: що робити й хто винен? Вічні. Незмінні в нашій історії. Усіх лихоманить, усі жадають помсти, крови. Гиджа їх! Гиджа! Чекають стятих голів... Хліба й видовищ...

Інші мовчать, а я скажу... Ви пишете... Ну, не конкретно ви, а в газетах пишуть — комуністи обдурювали народ, приховували од нього правду. Але ми мусили... Телеграми з Цека, з обкому партії... Перед нами було поставлено завдання: не допустить паніки. А паніка, дійсно, страшна річ. Тільки під час війни так стежили за фронтовими зведеннями, як тоді за повідомленнями з Чорнобиля. Страх і чутки. Люди були вбиті не радіацією, а подією. Ми мусили... Наш обов’язок... Не можна сказати, ніби зразу все приховували, попервах ніхто не розумів масштабів того, що діялось. Керувалися вищими політичними міркуваннями. Але якщо відкинути емоції, політику відкинути... Треба визнати, що ніхто й не вірив у те, що трапилося. Вчені й то не могли повірити! Жодного подібного прикладу... Не тільки в нас, а в цілому світі. Вчені там, на місці, на самій станції вивчали обстановку й там-таки ухвалювали рішення. Я недавно бачив передачу «Момент істини» з Олександром Яковлєвим, членом Політбюро, головним ідеологом партії на той час. Поряд із Горбачовим... Що він згадує? Вони там, нагорі, теж не уявляли цілої картини... На засіданні Політбюро хтось із генералів пояснював: «А що радіація? На полігоні... Після атомного вибуху... Увечері випили по пляшці червоного вина. І нічого нам». Говорили про Чорнобиль як про аварію, звичайну аварію...

Заявив би я тоді, що людей не можна виводити на вулицю. («Ви що, хочете зірвати Першотравень?»). Політичне діло. Партбілет на стіл... (Трохи заспокоюється). Не анекдот, я думаю, а правда. Бувальщина. Розповідають, що голова урядової комісії Щербина, коли прибув на станцію в перші дні після вибуху, зажадав зараз же відвезти його на місце події. Йому пояснюють: ґрафітові завали, скажені радіаційні поля, висока температура — туди не можна. «Яка ще фізика? Я мушу все побачити на власні очі, — кричав на підлеглих. — Мені ввечері доповідати на Політбюро». Воєнний стереотип поведінки. Іншого не знали... Не розуміли, що існує фізика... Ланцюгова реакція... І жодними наказами й урядовими постановами її не перебити. Але от заявив би я тоді? Спробував би скасувати першотравневу демонстрацію? (Знов починає гарячкувати). У газетах пишуть... Наче народ був на вулицях, а ми в підземних бункерах сиділи! Я стояв на трибуні дві години під тим сонцем... Без капелюха, без плаща... І на Дев’яте травня, в день Перемоги... Із ветеранами йшов. Грала гармошка. Танцювали. Випивали. Ми всі були часткою тої системи. Вірили! Вірили у високі ідеали. В нашу перемогу! Переможемо й Чорнобиль! Навалимось — і переможемо. Впивалися статтями про героїчну боротьбу за приборкання реактора, який вийшов з-під влади людини. Провадили політбесіди. Наша людина без ідеї? Без великої мрії? Це теж страшно. Гляньте, що тепер робиться? Розвал. Безвладдя. Дикий капіталізм... Але... Минулому оголошено вирок. Усьому нашому життю... Залишився тільки Сталін... Архіпелаг Ґулаґ... А які тоді були фільми! Які пісні щасливі! Скажіть: чому? От подумайте й скажіть мені... Чому тепер таких фільмів нема? Таких пісень нема? Людину треба піднести, надихнути. Треба ідеалів. Тільки тоді в нас буде міцна держава. Ковбаса не може бути ідеалом, повний холодильник — не ідеал. І Мерседес — не ідеал. Потрібні високі ідеали! Ми їх мали.

У газетах... На радіо й телебаченні горлали: правди, правди!! На мітингах вимагали: правди! Ну кепсько, дуже кепсько... Препогано! Скоро всі здохнемо! Зникне нація!! Кому вона треба, така правда? Коли в Конвент вдерлися юрби й вимагали стратити Робесп’єра, вони що, мали рацію? Підкоритися юрбі, стати юрбою... Ми мусили не допустити паніки... Моя робота... Обов’язок... (Мовчить). Якщо я — злочинець,