Читати книгу - "Фауст. Трагедія"

Х і р о н

Не встою ж я.

Ф а у с т

                Ну, то мене зсади.

Х і р о н

Сідай! Тепер як слід ми поговорим.

Куди тобі? Туди, через потік?

Ми тії хвилі миттю переборем.

Ф а у с т

(сідає)

Вези, де хоч. Я вдячний буду вік…

Славетнику, відомо, як плекав ти

Героїв рід на шану у віках,

У тебе вчились мужні арґонавти[180]

І інші всі, безсмертні у піснях.

Х і р о н

Облишмо це! Нащо Паллада[181], й то

Як Ментор шани мало щось находить;

По-своєму усяк себе поводить,

Мов їх і не виховував ніхто.

Ф а у с т

У лікаря, що все спізнав до краю,

Коріння силу і цілючість зіль,

Що гоїть рани і втишає біль,

І тіло й дух я щиро обіймаю.

Х і р о н

Колись пораненим в бою

Ставав і я в пригоді духом,

Тепер ту справу віддаю

Попам та бабам-шепотухам.

Ф а у с т

Воістину великий муж

До слави й почестей байдуж

І скромно хоче доказати,

Немов таких, як він, багато.

Х і р о н

Підлесник криється в тобі

Чи то цареві, чи юрбі.

Ф а у с т

Героям ти найбільшим був сучасник

Великих діл і сам не раз учасник;

Багато бачив, і не менш зробив,

І як півбог розумно й чинно жив.

Скажи, кого б з усіх отих героїв

Ти вищої шаноби удостоїв?

Х і р о н

Всі арґонавти гідні похвали,

По-своєму героями були:

В одного те яскраво виступало,

Що в іншого нерідко бракувало.

Де брали гору юність і краса,

Там Діоскурів славила яса;

Де треба другу помочі і ради,

Вели перед одважні Бореади;

Де йшлось про розум, глибину думок, —

Царив Язон, улюбленець жінок;

Орфей був ніжний, лагідний і щирий,

Скоряв усіх дзвінкою грою ліри;

Лінкей зіркий, ні вдень ані вночі,

Було, не схибить, човна ведучи…

Їм небезпеки дружбу гартували:

Що діяв хто, те інші похваляли.

Ф а у с т

Що скажеш ти про Геркулеса?

Х і р о н

О, не буди в мені жаги!

Не бачив Феба[182] я, Ареса,

Не знаю, що то за боги,

Але не раз дививсь на того,

Що люди славили, як бога.

Хоч родом він і цар був сам,

Юнак, красою незрівнянний,

А брату старшому слухняний

І найвродливішим жінкам.

Такого не вродить вже Геї,

І Гебі в небо не піднять;

Даремно творять епопеї,

Даремно статуї різьблять.

Ф а у с т

Таку ти змалював картинку,

Що і різьбяр навряд би вдав.

Про мужа кращого сказав,

Скажи ж і про найкращу жінку.

Х і р о н

Красу жіночу славить годі,

Вона бува пуста й німа;

Яка ціна холодній вроді,

Де життєрадности нема?

Краса сама собі царює,

А грація усіх чарує,

От як Гелена, що я віз.

Ф а у с т

Ти віз її?

Х і р о н

           На цій ось спині.

Ф а у с т

Куди і я оце заліз?

Від щастя я не тямлюсь нині.

Х і р о н

Вона й держалася отак,

Як ти, за гриву.

Ф а у с т

                   Мов у сні я…

Вона ж моя єдина мрія!

Розказуй все мені, що й як,

Куди її і звідки віз ти?

Х і р о н

Про се цікаво розповісти.

Тож Діоскури[183], гідні похвали,

У розбишак сестричку відняли;

А ті не звикли до таких невдач,

Оговтавшись, в погонь пішли навскач,

Та я з братами мало не застряг

На елевсинських болотах;

Вони йшли вбрід, а я з сестрою виплив.

Як дякувала там мені вона,

Розсудлива, поважна й приязнá;

По вогкій гриві гладила…

Та юнь старого знадила!

Ф а у с т

Це в десять літ!

Х і р о н

                  Обман філологічний —

Літа лічить вродливиці міфічній!

Поет її усе одною зна:

Не зріє і не старіє вона,

Ізмалечку її вже викрадають,

За літньою герої упадають,

Чи втратить же вона коли красу?

Поет не визнає оков часу.

Ф а у с т

Й вона хай буде часу непокірна!

Без часу бо, щасливий неймовірно,

Ахілл її у Ферах десь найшов,

На зло судьбі добув її любов.

Чи ж я не зможу силою чуття

Прекрасний образ визвать до життя,

Безсмертну ту істоту богорівну,

Величну й ніжну, владну і чарівну?

Де, де вона, скажи, богиня ця,

Прекрасна і жадана без кінця?

Одне бажання пориває душу —

Як не знайду її, то й жить не мушу.

Х і р о н

По-людському ти просто захопився,

А духам так здається — з глузду збився.

Але тобі щастить-таки, нівроку:

Я хоч на мить навідуюсь щороку

У храм до Манто[184], доньки Ескулапа;

Там молиться отцю старенька баба,

Щоб він нарешті