Читати книгу - "Я віддав би життя за тебе (збірка)"

Лікар силкувався на моральну вищість, таку потрібну для самоповаги.

— У той час, — вів далі Тіб, — було доволі просто. Ось ці індіянці таке зрозуміють. У них подібні тортури — просилюють ремінці крізь грудну клітку, підвішують на них смертника, і той висить, поки не сконає… — На мить Тіб замовк. — Докторе Пілґрім, досі я вмовляв себе, що мої великі пальці — це рани війни, але тут, ближче до природи, доходжу висновку, що це не так. Мабуть, мені варто звести кінці з кінцями.

— Що ви зі мною зробите?

— Буде видно. Ви вчинили жорстоку річ. І, здається, не каєтеся.

— Напевно, це був крайній захід, — ніяково визнав лікар. — Про що й шкодую.

— Це вже чимало, як на вас, але цього не досить. Усе, що я колись попросив вас у Мериленді, — це вирвати зуба тому французові. Не дуже страшно було, еге ж?

— Не страшно. Кажу ж вам, що я справді шкодую про той випадок.

Тіб звівся.

— Вірю вам. А щоб на ділі довести сказане, підете зараз зі мною й вирвете ще одного зуба. Тоді вважатимемо, що ми поквиталися.

Лікар опинився в пастці. У цю мить полегшення він не знайшов слів на відмову. Роздратований, узяв валізочку з інструментами, і за кілька хвилин невеликий гурт подався в сутінку до індіянського селища.

На сторожовій заставі цей гурт затримали, поки вістка йшла до Червоного Бур’яна. І ось прибульцям дозволили пройти. У супроводі перекладача доктор Пілґрім увійшов до вождевого вігвама.

А за п’ять хвилин пролунав тріумфальний крик скво та дітей, вишикуваних уздовж вулиці. Нею котився диліжанс, що мав їхати до Фарго, тепер оточений індіянцями, розмальованими в кольори війни. Всередині його сиділи чотири роззброєні солдати та шість цивільних осіб.

VI

Інстинктивно Тіб кинувся до диліжанса, але не зміг сказати ні слова Джозі. Заткнуло горло, коли побачив вираз на її обличчі. За якусь мить він звернувся до капрала-кавалериста:

— Доктор Пілґрім у безпеці. Зараз він у вігвамі лікує вождя. Якщо твердо триматимемося, то всі викрутимося з біди.

— Що це все означає?

— Це означає, що тут ось-ось усе полетить шкереберть, — відповів капралові Бен Кері. — Але ваш полковник нас і слухати не стане, ми ж бо вірджинці.

— Тепер я вже знаю, що й до чого, — сказав Тіб Джозі, — а от учора ввечері нічого не знав.

Увесь цей час лунав стогін, який перейшов у крик, мало не виття, і навколо вождевого вігвама стовпилися воїни.

— Краще б йому полегшало, — понуро буркнув Кері.

Минуло десять хвилин. Жалібний стогін то гучнішав, то тихшав. З-під відкинутого полога тіпі висунулось обличчя перекладача, і той щось швидко сказав мовою сіу, а тоді переклав англійською — для білих.

— Йому менше два зуба.

І тут, на подив Тіба, до нього із сутінків озвався голос Джозі.

— Усе гаразд, правда? — спитала вона.

— Ми ще не знаємо.

— Я маю на увазі, що геть усе гаразд. Мене навіть не дивує, що я тут.

— То ти повірила мені?

— Повірила, Тібе… але тепер це не важливо.

Її очі з таким прозорим, а водночас завуальованим виразом, який називають зоряно-мрійливим, вдивлялися повз індіянців, що голосили, повз стривожених білих, повз зловісний чорний трикутник тіпі — на якесь своє видіння проти неба.

— Коли ми разом у якомусь місці, — мовила дівчина, — тоді воно таке саме добре, як і всяке інше. Поглянь, люди знають це, вони дивляться на нас. Ми тут не чужі, нас не скривдять. Вони знають, що ми вдома.

Взявшись за руки, Тіб і Джозі чекали, прохолодний вітерець обдував її кучері круг лоба. Час від часу у вігвамі рухалася свічка, можна було розрізнити знайомий голос лікаря та гортанний голос перекладача. Один біля одного сиділи навпочіпки індіянці, солдат знімав із воза кошик з харчами. Враз над затихлим селищем чисте небо покрилося зоряним знаменом. Тут тільки Джозі знала, що вже нічого тривожитися, адже вони з Тібом володіють усім — далі, ніж сягає зір. Вона почувалася в безпеці й теплі, поклаши руку на Тібове плече, поки там, за тихим присмерком, доктор Пілґрім робив своє на призначеній зустрічі.

Гра в офсайді

Фіцджеральд почав писати «Гру в офсайді» в березні 1937 року, перебуваючи тоді в Північній Кароліні. Письменник сказав Гарольдові Оберу: «Попри все, я розпочав оповідання про футбол, хоча тільки Богу відомо, звідки взяти два тижні вільного часу. (…) Чорт забирай, що ж мені робити? Я хочу писати оповідання про футбол безперешкодно + безперервно». У квітні він надіслав Оберові чернетку під назвою «Спортивне інтерв’ю» й попросив завдатку. Мабуть, «Гра в офсайді» — це щось на зразок перенесення в часі, спомин про кращу, щасливішу пору, ніж та, коли автор сидів без ламаного гроша в готелі в Димних горах і творив для себе товариство синьоокої білявої Кікі, яка дивиться матч на стадіоні «Єль-Боул»[196]. У цьому творі також ідеться про шахрайство, брехню, секс і різні зловживання на тлі блискучої Ліги плюща. Це зразок Фіцджеральдових спроб написати те, що він сам називав «ідентичним виробом» — різновид оповідання, яке читачі все-таки зіставляли з самим автором, а той натомість зображав своїх милих персонажів неприкрашеними й навіть непорядними. Фіцджеральд також розраховував продати цей твір як сценарій, назвавши його «оповіданням про футбол для узбережжя».

Обер уподобав цей твір і сказав авторові: «Ви знову у формі». Фіцджеральд погодився: «Я відчуваю, що робота повертається до попереднього стану, коли моє здоров’я поліпшується». Однак у журналі «Сатердей івнінґ пост» відмовилися від цього оповідання, що тепер мало назву «Спортивна пауза», як надто довгого. Обер повідомив: «Вони кажуть, що йому бракує тепла Ваших найкращих робіт і в ньому немає “полум’яного запалу”, якого сподіваються Ваші читачі. Від цього мені прикро. Може, це й не найкраще Ваше оповідання, — ні один автор не може бути весь час на вершині, але воно набагато краще, ніж 9/10 оповідань, які вони купують, так що безглузда ця їхня критика». Однак Обер зауважив, що, «можливо, Ви зможете зробити щось із Кікі чи Консідайном, щоб вони стали приємнішими».