Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

(Мене наче ніколи не існувало.)

Можливо, вони тепер пішли в кіно...

(Я марно чекав її дзвінка.)

Згодом удома...

Я уявляю собі:

Свобода — дебелий чех, але з оксамитовим голосом (не м’яким, а оксамитовим), і завжди трохи впевненіший, коли розстебне верхній ґудзик коміра й послабить краватку; це чоловік, який ніколи не зрозуміє, коли йому скажуть, що його доброта (вона в нього не зумисна, а природжена)... одне слово, деспотична; Свобода, на мою думку, — думку, від якої, не знаю чому, я відступлю тільки тоді, коли мені доведуть протилежне, — має водяво-сірі очі й кущаві жовтуваті брови; отож Свобода, спершу взявши на кухні льоду, щоб приготувати Лілі віскі, заговорив до неї мало не жартівливо, але без сарказму, проте звертався, немов до дитини, яка розбила шибку й так перелякано мовчить, наче ту шкоду вже годі оплатити:

— Ну, як воно? — запитав він.

Але ж у листі було сказане все.

— Соди вже немає, — промимрив він.

Але ж у листі було сказане все, — думала Ліля і, щоб уникнути його наполегливого запитання, підвелася й, неуважно пошукавши, з’ясувала, що соди вже справді немає, і навіть записала, що треба купити соди; Свобода стояв зі склянкою в руці, і якусь мить здавалося, ніби його цікавить свіжий лист, але він не відкрив його, а тільки глянув на зворотну адресу, він тримав тепер лист у руці, наче хотів іти до своєї кімнати, і пив.

— Таж кажи вже! — вирвалось у нього.

Чого він хоче? Що в нього на думці?

— Ти написала, — проказав він, — що в тобі є й інші почуття...

Пауза.

— Я дуже люблю одну людину, — мовила вона.

Пауза.

Її обличчя не екстатичне, а тільки чуже, голос спокійний. Дуже любить. Її обличчя підтверджує. Дуже любить. Простий вислів прикривається правдою, і тут годі вже щось додати. Чому він ставить свого листа на стіл? Пауза триває якусь мить, аж поки Свобода, натоптуючи люльку, так би мовити, немов завдяки відлунню, яке не згасало в ньому, мало-помалу усвідомив, що безневинність її слів — аж ніяк не спритне пом’якшення барв, щоб засвідчити милосердя, а об’єктивний опис ситуації, серйозність якої не допускає гучних слів. Свобода, й далі натоптуючи люльку, якусь мить дивився на Ділю з надією, що йдеться про якесь поквапне нерозуміння з його боку, і тільки чужість її обличчя спростувала його короткочасну надію. Дуже любить. Отже, так воно і є. Дуже любить. Відлуння не згасало й далі, коли Свобода нарешті запалив люльку, а потім курив, і навіть його голос був спокійний, коли він запитав:

— Хто це?

Пауза.

— Ти не хочеш сказати?

— Звичайно, — відповіла вона в пориві затятості, але зачекала. Невже він не знає? Вона тягнула з відповіддю, наче їй було б краще, якби він здогадався, щоб вона тільки кивнула головою. Чому він не допоможе їй? Свобода чекав не без припущень, які оскаженіло зринали в голові, й передусім зрадів, коли вона нарешті проказала:

— Ти не знаєш його.

Він п’є.

Цей удар тяжкенький для нього...

Він шукає сірників, бо люлька не горить, а потім одразу береться вичищати її; Свобода мусить тепер щось вигадати, щось дотепне, щоб невимушеним і грайливо-бадьорим тоном з’ясувати, мимохідь запитати й дізнатися:

— Як його звуть?

Пауза.

— Ендерлін.

Вона вдячна, що він не повторив ім’я, а мовчить, і з таким виразом обличчя, наче більше нема про що говорити, підводиться, а Свобода й далі вичищає люльку... Як уже названо ім’я, немає потреби казати, де й коли Ліля зустрілася з ним; Свобода пригадує зустріч у барі, яка не відбулася, не відбулася через нього; тепер Свобода, можливо, шкодує, що з чоловіком, якого так любить Ліля, він ніколи не бачився віч-на-віч. Я чекав тоді на Свободу. Коли це, власне, було? Свобода пригадує. Коли він був у Лондоні? Цю дату, здається йому, слід неодмінно пригадати. На початку березня? І раптом йому спала полуда з очей, поки він дивився на килим, тепер він збагнув, чому від березня вона так раділа життю. Тож це він останнім часом зробив її такою щасливою? Ліля не могла вгадати його чеських думок, а що вже перша година і вона не хоче чути ніяких неналежних запитань, то розповідає, не чекаючи їх:

— Він має їхати до Америки, його запросили до Гарвардського університету, він доцент. — Що він ще хоче знати? — Він, як ти знаєш, головний редактор газети...

Свобода мовчить.

— Ну, — запитує вона, — що ти хочеш ще знати?

Вона говорить так, наче він тисне на неї запитаннями, силує й мучить її, її обличчя вабить його, але однісіньку мить, із люлькою в кулаці Свобода слухає, Ліля замовкає й після всіх розповідей про мою академічну кар’єру виявляється неготовою до його неналежного запитання:

— Ти вже спала з ним?

Пауза.

— Мовчиш? — запитує він. — Отже, так.

— Так.

Обоє спокійні.

— Так, — повторює вона. — А що?

— Так, — тягне й він, щоб прислухатися до спокою свого голосу, але йому, власне, не спадає на гадку нічого, що він хотів би висловити тим голосом, і Свобода мовчить, потім бере й сідає. Біль ще діє майже як фізична насолода. Коли він шукає очима Лілю, вона опускає очі, але чинить так не від сорому, розумієте, а як покривджена, покривджена Свободою, що змусив її зізнатися, а твердження, мовляв, вона його, Свободу, як написано в тому листі, дуже любить, на правду цієї миті не скидалося. Поки що Свобода не кривдить її, як їй, може, хотілося б, поки що він сидить із руками в кишенях штанів, замкнений, але неушкоджений; поки що він стримується й не дозволяє собі вимагати якогось права, нехай навіть права лише на відвертість. Поки що він ще має силу просто сприймати життя. Як довго? Але все-таки Свобода повинен щось сказати. Що-небудь. Наприклад:

— Скільки йому років?

Ліля втомлена.

— Не питай мене тепер нічого, — просить вона. — Свобе, це все, що я тобі можу сказати.

— Що ти його дуже любиш.

На жаль, час не стоїть, на жаль, не падає ніяка завіса,