Читати книгу - "Ключі Марії"

Автоматично Олег розправив плечі і рушив далі гордою ходою, немов його щойно підвищили в званні. Цей стан тривав хвилин десять, поки він не помітив ліворуч Музей медицини і не запитав себе: «А куди, власне, я йду?»

Відповіді на це питання не знав. Він пішов, як іде слідчий з камери ув’язненого, щоб дати тому час подумати перед наступним допитом. «Ув’язненою» була Ріна, камерою — його власна квартира. А він попри все не відчував себе слідчим. А радше археологом, який майже дістався до свого найважливішого відкриття. Залишалося тільки ще один раз копнути якомога глибше.

Розділ 54

Краків, червень 1941. Історія Олеся Куриласа. Червона кнопочка

Опівночі ми сіли в бомбардувальник «Дуґлас». Коли літак з неймовірним гуркотом злетів, я прикипів до віконця, але побачив довкола саму темряву і лише внизу — дрібні цяточки вогнів, які швидко даленіли й зникали. Ще за кілька хвилин я відчув холод. Капітан теж зацокотів зубами, вийняв з наплічника бляшану флягу, ковтнув і простягнув мені зі словами: «Зігрійся». То була гаряча кава.

Ми не були самі, з нами летів інструктор. Десь за годину лету він припасував нам спадохрони і повідомив, що першим буде приземлятися «термос», за ним я, а за мною капітан. Темрява, що зяяла в люці, не віщувала нічого доброго, було страшно стрибати в оце велике темне ніщо. Я перехрестився й скочив. Тіло ошпарило крижане березневе повітря, у вухах завищало, а гуркіт літака розчинився у просторі, й за мить мене оточила тиша. Тепер мене діймав інший страх: а раптом спадохрон не розкриється? Хіба таке не буває? Буває. І під час наших навчань один раз було. Правда, тоді солдат не загинув, бо спадохрон зачепився за дерево. Мої роздуми тривали недовго, я нарешті тремтячою рукою смикнув за кільце, високо над головою залопотіло, засвистіло, і моє занурення в темряву різко уповільнилося. Мене струснуло, і здалося, що я завис нерухомо в повітрі. Десь угорі пролунало лопотіння ще одного спадохрона.

Я з острахом дивився вниз, але бачив лише чорну непроглядну темінь, яка дуже поволі починала розріджуватися. Небавом блиснула в світлі місяця річка, що перетинала долину, і я вже побачив землю. Вгорі почулися матюки капітана, він намагався скерувати спадохрон у долину, щоб не занесло в ліс. Та приземлилися ми неподалік одне одного на рівному місці. Капітан витягнув з наплічника саперну лопатку, подав мені і звелів викопати яму, але перед тим акуратно зрізати дерен. Потім я сховав у ямі наші спадохрони, присипав, утрамбував і прикрив знову дерном. Капітан курив, сидячи на пеньку, й уважно стежив за мною. Коли я закінчив, він наказав прихопити радіомаяк і йти за ним.

Йшли ми уздовж річки. Капітан звіряв напрям за компасом. Сиза мряка обволікувала все довкола, по праву руку тягнулися гори, по ліву — текла річка, за нею темнів густий ліс, з якого долинали різні звуки — то безглуздий скрик сови, то чиєсь важке зітхання. Я брів, рівномірно переставляючи ноги, намагаючись не приспішувати й не зупинятися. Але через години дві стомився і попросив спочинку. Капітан не заперечував. Він вийняв з наплічника канапку з ковбасою, флягу з водою і дав мені, а сам закурив. Був мовчазний і похмурий. Мені кортіло довідатися, куди ж ми йдемо, але не зважився спитати. Мав передчуття, що він однаково не скаже, тому вдавав, що мені все байдуже. Мабуть, така моя поведінка дивувала капітана, бо він час від часу зиркав на мене, мовби чекаючи запитання. Врешті пояснив, що ми прилаштуємо в певному місці радіомаяк, а потім рушимо вглиб ворожої території, акліматизуємося і будемо чекати сигналів маяка.

Це мені все одно виглядало дивно. Ми повинні були вдавати німців? Отже, він повинен був видати мені відповідні документи і кошти. Але я й далі ні про що не питав.

Потім ми знову брели вздовж річки, не зустрічаючи, на щастя, жодної живої істоти. І знову ми перепочили. На ту пору вже добре розвиднілося, хоч сонце й не проглянуло, сиза мряка все ще панувала в долині. Несподівано капітан звелів пнятися вгору. Гора з північного боку була кам’яниста, вкрита густим мохом і кущами ліщини та ожини. Ноги на замшілому камінні слизькали, я хапався за гілля кущів, щоб не втратити рівновагу, бо тягар радіомаяка переважував мене назад.

— Там на самому вершку, — сказав капітан, важко дихаючи, — встанови радіомаяк і замаскуй його гілками. Візьми тесак! — він простягнув мені великого замашного ножа. — Нарубаєш гілок і кущиків.

Я взяв тесак і знову рушив догори. Капітан, мабуть, вирішив не підніматися на самий верх. Я почув, як він скинув наплічника, черкнув сірником і припалив цигарку, потім смачно затягнувся, закашлявся і раптом скрикнув. Я вхопився за гілля ліщини й озирнувся: капітан, послизнувшись на замшілому камінні, покотився вниз, розпачливо змахуючи руками й ногами і намагаючись упіймати яку-небудь гілку. Однак гора була надто стрімка, і його несло з такою силою, що йому залишалося тільки лаятися і скрикувати, його, видно, боляче товкло об каміння.

Я не міг йому нічим допомогти. Спускатися з радіомаяком було б ще небезпечніше, аніж пнятися вгору, тому я продовжив свій шлях. Увесь зіпрілий, я нарешті видерся на вершок, зняв з себе важку ношу і знесилено впав на землю. Капітана не було видно, мряка надійно ховала підніжжя гори. Перепочивши, я подумав, що, мабуть, досить з мене цього всього. Я поглянув на протилежний біг гірського пасма, там теж тягнулися долини й виднілися хати, з коминів снувався дим. Що заважає мені плюнути на все й утекти? Однак я не мав зеленої уяви, де ми опинилися. Я не мав ані запасу харчів, ані зброї.

Південний бік гори вкривали сосни. Я знайшов широку заглибину між дерев, і поклав туди радіомаяк, потім нарубав гілля й кущів і замаскував його. Людських слідів на цій стрімкій горі не було видно. Я не знав, з якою метою встановлювався радіомаяк, але підозрював, що не для добра. Тому не виконав усіх тих інструкцій, якими мене напхали в школі.

Відтак я став спускатися і підхопив капітанів наплічник. Кілька разів кликав капітана, але він не відгукувався. Може, вбився? Такий вихід із цієї ситуації був би цілком не поганим. Я б забрав у нього зброю і подався якнайдалі звідси.

Але ні, він не вбився. Був живий і сидів посеред скривавленого снігу. Я наблизився. В руці він тримав пістолет, на його обличчя страшно було дивитися — таке воно було скривлене від болю. Він з зусиллям підняв голову і прохрипів:

— Радіомаяк установіл?

— Так точно, товаришу капітан.

— Красную кнопку нажал?

— Так точно! — збрехав я.

— Харашо замаскіровал?

— Так точно!

Я побачив, як його тремтяча рука з «вальтером» починає повільно, мовби через силу, підніматися. Я подумав, що хоче віддати мені пістолет. Але він сказав:

— А тєпєрь палучай благодарность за вєрную службу.

Я рвучко жбурнув у нього наплічник, пістолет з руки випав. На мене глянули помутнілі очі, з вуст потекла кривава слина. Його голова опала на груди.

Я з полегкістю зітхнув і підібрав пістолет. Тепер я сам і сам собі повинен зарадити.