Читати книгу - "Будь зі мною , Анна Пахомова"

- О так, вона заслужила, - погодився Волков, уявляючи Ольгу в своєму кріслі.  – Це ж вона тобі зливала всю інформацію?

- Ділилась новинами! – поправила Олеся. – А ти її звільнив, не зважаючи на роки відданої роботи!

- Вона загралась. Чи ви загрались. Тамару Олексіївну мені збили з вірного шляху, - Антон спустився з ганку нотаріальної контори. Обернувся до Олесі. – Призначай кого хочеш. Сподіваюсь, Оля тобі доповідала, що фірма саме взяла кредит, який треба оплачувати рівними частками, щомісячно. Чим швидше ти вирішиш кадрові питання, тим більше шансів не напоротись на фінансові санкції…

- Волков! – Олеся бігла слідом за ним. – Ти не міг так зробити! Не міг передати мені кредит. Це твій кредит! А гроші? Де гроші?

-  А гроші треба заробити, - Антон дійшов до свого автомобіля, залишивши розгублену Олесю за спиною.

Дмитро забрав свою частку і вийшов з засновників, забравши більшу частину старого обладнання і активів. Разом з цим до нього перейшло дві бригади робітників, яким Дмитро пообіцяв платини зарплатню на тому ж рівні, і частина відкритих договорів.

 Єдину нову форму для тротуарної плитки, куплену за кредитні кошти Волков забрав в рахунок своєї частки. Це було куди менше його законної половини, але тоді б він почував би себе справжнім шахраєм, який обіцяв поділитись з Олесею чесно. В довісок йому довелось узяти обов’язки з погашення частини банківського кредиту. Сьогодні, одночасно з передачею корпоративних прав на частку у праві власності фірми, він підписав документи і про свій вихід із складу засновників «Спецбуду». Шкода було, що у фірми залишилась будівельна ліцензія, отримати яку Антону вартувало значних зусиль, але це була мала плата за відсутність претензій з боку Олесі.

Олеся теж підписала ці документи. Жодних докорів сумління Волков не відчував – поруч з жінкою сидів її адвокат, який уважно вичитував документи, і обговорював все з своєю клієнткою. Або не обговорював, але то Антона не хвилювало. Колишню дружину все влаштувало – її цікавила тільки можливість заволодіти «Спецбудом», а на яких умовах те відбудеться Олеся не переймалась. Розумні людини звісно спершу б затребували фінансові звіти фірми, та як виявилось Олеся не входила в їх число.

Антон завів двигун, набрав Олега давши тому доручення покувати речі. Перебувати в одному офісі з колишньою дружиною йому не хотілось. І він теж за прикладом Жидкіна вирішив перевезти нову фірму на нову адресу. Контрагентів вже обдзвонювали і повідомляли про майбутній ребрендінг.

В доповнення до всього, сьогодні Олеся підписала договір про виховання Артема, за яким Волков мав право бачитись з сином три рази на тиждень, а також на одні канікули забирати хлопця до себе. Остання уступка колишньої дружина була для Антона найбільш значущою. Але чи виконуватиме Олеся умови угоди було невідомо. До всього вона мала б подати заяву про відмову від позову, та Волков сумнівався, що жінка це зробить зрозумівши якого кота в мішку придбала.

***

 Відверто сказати Віра не знала чого вона очікувала. Антон Павлович дав чітко зрозуміти, що сподіватись на продовження їх короткочасного роману марно. Проте не думати про нього дівчина не могла.

Здавалось би тримайся собі від нього подалі, і згадки вивітряться з голови самі собою. Але насправді Віру весь час душили невиплакані сльози, їй невимовно хотілось повернути все назад. Вона відмовила Волкову в розмові, просто малодушно не підняла слухавку коли він телефонував, а на його смс відповіла жорстко, виплеснувши на чоловіка увесь свій біль. Боялась знову чути якісь незрозумілі для неї доводи. А ще більше боялась, що він вимагатиме поводитись як наче нічого між ними не було.

- А може він помиритись хотів? – висунула версію Лара, у якої на відміну від Віри справи йшли в гору. Дмитро Жидкін записався в той самий спортзал що і брюнетка, і тепер вигадував все нові і нові способи ошиватись біля Лариси. дівчина чудово  розуміла в чім річ, але стверджувала, що «об’єкт треба промаринувати як слід, щоб більше не вів себе як останній гімнюк». 

Вони валялись на підлозі у Ларисиній кімнаті, жуючи гіркий шоколад, і пліткуючи.  Була субота. Перша субота без Антона Павловича. Віра не могла не згадувати як ще тиждень тому вона сама не вірила своєму щастю.

- Якби хотів помиритись, то міг би бути і наполегливішим, - привела аргумент Віра.

- Ну ти ж знаєш, він зараз завалений проблемами, - спробувала виправдати Антона Лара. –У нього банально могло не вистачити часу.

- Ні, я просто не достатньо йому потрібна, - з гіркотою відповіла Віра.

- А може твоєму Павловичу потрібен час, щоб змиритись з своїми почуттями? Не забувай, ти перша за стільки років з ким у нього були стосунки, - висунула нову версію Лариса.

- А якщо ніяких почуттів і не було?

- То забудь про нього  і живи далі!

- Як? – тихенько видихнула Віра, але Лариса почула. Сіла, уважно подивившись на подругу:

- Як всі живуть! Так перші почуття і перший чоловік це щось особливе, але зрештою ти зрозумієш, що його член такий самісінький як і у інших чоловіків. У всіх них між ногами теліпається одне і те саме! – дівчина перевела подих. – А от цілі у них бувають різні. Хтось просто хоче встромити його в теплу дірку. А хтось не квапиться це робити, бо йому важливіше мати всю жінку, цілком, важливо дарувати емоції і самому відчувати їх, а не зводити все до одного процесу фрікцій.

Віра відчула, як розливається тепло по щоках. Певно вона почервоніла від відвертих Лариних слів. Лариса побачила як ніяково сховала обличчя в долонях подруга і закінчила свій спіч на більш прагматичній ноті:

- Останніх чоловіків в світі трішки більше ніж один, і їх ще буде в твоєму житті, подружко. Хочеш познайомлю тебе з кимось?