read-books.club » Сучасна проза » Дім, в якому… 📚 - Українською

Читати книгу - "Дім, в якому…"

7 965
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Дім, в якому…" автора Маріам Сергіївна Петросян. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 66 67 68 ... 216
Перейти на сторінку:
з ними жорстоко обійшлася доля... Лось вірив у це. І той випуск катувальників шибок нічому його не навчив, хоча перед їхнім відходом Дім весь просякнув вологим жахом, і Ральф задихався в його випарах. Уже тоді йому захотілося втекти, але він сподівався, що як тільки ось цих не стане, все зміниться, а з іншими все буде інакше, і на якийсь час, зовсім ненадовго, це спрацювало, бо наступні були тоді ще занадто малі, щоби серйозно боротися з реальністю. Пізніше виявилося, що вони вміють робити це не гірше, ніж попередні, ба навіть краще, тож йому залишалося тільки стежити за ними й чекати. Він вважав, що їм дають занадто багато волі, але на такі чи подібні зауваження йому відповідали: «Хворі діти!» — і його пересмикувало від цих слів так само, як і їх самих, коли вони чули таке. Він спостерігав за ними й чекав.

Аж поки вони не виросли, видозмінюючи себе та свою територію, сягнувши віку, коли їм належало піти з Дому. Ті, котрі були до них (дванадцять спроб самогубств, п’ять із них вдалі), спробували пригальмувати час по-своєму. Ці, йдучи, затягнули за собою, немов у чорторий, усе, що їх оточувало; в цей вир потрапив і Лось, який вважав їх безневинними дітьми. Може, він усе-таки щось зрозумів, коли було вже занадто пізно.

Ральфові зав­жди хотілося знати, про що Лось думав у ті останні хвилини, якщо йому вистачило часу про щось подумати. Вони змели його, як піщинку, наче клаптик якогось сміття, який причепився до них на бігу. Не навмисне, бо вони любили його, наскільки взагалі могли когось любити, просто їм уже було все одно. Коли настав їхній Кінець Світу, один вихователь нічого не значив. Ні один, ні двоє, ні троє не зуміли б їх зупинити.

Якби він залишився живий після тієї ночі, він зрозумів би те, що я зрозумів набагато раніше. Світу, куди їх викидають, коли їм виповнюється вісімнадцять, для них не існує. Йдучи, вони знищують його також і для інших.

Той випуск залишив після себе криваву діру, яка вжахнула всіх, і навіть тих, хто не мав стосунку до Дому, тож після зміни керівництва всі вчителі й вихователі його покинули. Усі, крім Ральфа. Він залишився. Знайомство з новим директором, далеким від гуманізму, зіграло при цьому ключову роль. Решта — ті, хто ще не розбігся після червневих подій, поспішили піти після зустрічі з новим директором. Ральф вірив, що цього разу все складеться інакше, що сам він також зробить усе, щоб зупинити їх, коли настане час. Тепер у нього була така можливість, і він знав, що немає нікого, хто своїм м’яким ставленням до «дітей» стане йому на заваді.

Він стежив за ними від самого початку й бачив, як вони змінюються, помічаючи це ще навіть до того, як вони починали змінюватися. Він узяв собі третю й четверту, найдивніших і найнебезпечніших — хоча тоді було просто смішно думати про них отак. Довгий час він чекав невідомо чого, поки не зауважив: щось зрушилося з місця в їхніх кімнатах, чимось ці кімнати стали відрізнятися від решти. А разом з ними — їхні мешканці. Це була невловима для недосвідченого ока зміна, її потрібно було відчувати шкірою або вдихати з повітрям, і часто цілими тижнями він не міг увійти до них по-справжньому — в місце, яке вони створили для себе, непомітно змінивши те, котре існувало в дійсності. Згодом йому це почало вдаватися дедалі краще, а потім він з жахом виявив, що в зону їхнього невидимого світу просочуються й інші, випадкові люди. Це могло означати тільки одне: їхній світ існував насправді — або майже існував. І він утік. Утік, уже знаючи, що повернеться, щоб побачити, додивитися до кінця, дізнатися, ЧИМ ЦЕ ЗАКІНЧИТЬСЯ У НИХ? Тепер він усвідомлював, що не зможе стати цьому на заваді, чим би воно не було, йому просто потрібно було знати, яким воно буде. Тому що поки він вчився у тих, котрі були до них, вони вчилися теж, і то набагато швидше. Їм би не довелося зафарбовувати шиби — у цьому він був переконаний; їм достатньо було б сказати собі, що вікон не існує, — і тоді, може, вони навіть і перестали б існувати.

На Перехресті блищало боками розчохлене піаніно. Він наступив на стрічку, яка, мов червона змійка, згорнулася під ногами. Тепер він ішов по центру коридора — тут усе ще була його стежка... Три літери «Р» стрибнули йому назустріч зі стіни. Ніби його власний підпис, як знак його присутності.

Він завмер. Його зовсім не звали Ральфом. Він із першої години зненавидів цю кличку-­ім’я. Саме за те, що вона була іменем, він волів би називатися Барбосом або Мімозою, чим завгодно, що звучало б як прізвисько, а не як ім’я, котре могли сприйняти як його власне. І може, саме тому, завдяки ненависті до «Ральфа», він залишився «Ральфом» так надовго, переживши всі інші клички.

Ті, котрі охрестили його Ральфом, встигли піти, встигли піти ті, котрі були зовсім малими, коли його так назвали, й підросли ті, кого взагалі при цьому не було, а він залишався Ральфом; або просто буквою, великою літерою з номером. Літера — це було навіть гірше. На стінах вони писали тільки так, і між собою частіше вживали цей варіант, спотворюючи ненависне прізвисько ще більш ненависним скороченням.

Він зупинився перед дверима без номера з заскленим віконцем угорі. Тут його привітало ще одне «Р» — милом на склі. Він грюкнув дверима й позбувся власної клички до наступного виходу в коридор. Це був його кабінет і його спальня. Єдиний з вихователів він ночував на другому поверсі. Акула вважав це колосальною жертвою з його боку, Ральф не заперечував. Досить було нагадати: «Я перебуваю на цілодобовому чергуванні», — і він отримував усе, чого хотів, без особливих зусиль.

Ральф намагався відповідати образові того, хто приносить себе в жертву, хоча страх вихователів і самого Акули перед другим поверхом його смішив. Треба було знати їх дуже погано або взагалі не знати, щоби подумати, нібито вони полізуть трощити кімнату й різати вихователя, який там перебуває, просто так, бо вони погані чи то знічев’я. Він здогадувався про існування Закону. Йому про це ніхто не розповідав, але за деякими особливостями їхньої поведінки він вирахував не тільки існування Закону, а й окремі його пункти. Такий, наприклад, як недоторканність учителів і вихователів, надійно його захищав. За рідкісними винятками, вони трималися в рамках Закону. Винятки могли посипатися зливою тільки в фатальний період — за два тижні до випуску.

Зараз думати про це було ще зарано, боятися — тим більше. Він не збирався міняти кімнату лише тому, що через півроку щось могло статися. Найбільшу дурість він вчинив, повернувшись. На тлі цієї дурості турбота про власну безпеку виглядала безглуздо. І, звісно, він не збирався проводити останні місяці в Домі, бесідуючи з Шерифом або Ящером, котрий — напідпитку — завалюється в будь-яку кімнату на третьому, наче до себе додому. Дві-три пляшки пива, вважали вони, найкращий привід

1 ... 66 67 68 ... 216
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дім, в якому…», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дім, в якому…"