Читати книгу - "Тягар пристрастей людських"

— Страшенно люб’язно з вашого боку. Звісно ж, я не відмовлюся.

— Ви не мусите погоджуватися, якщо хочете піти сам, — підозріло запевнила дівчина.

— Не хочу.

Вони рушили в напрямку галереї. Там нещодавно виставили колекцію Кайботта[173], і Філіпові вперше вдалося на власні очі побачити імпресіоністів. Раніше він міг розглядати їх лише у крамничці Дюрана-Руеля на рю Лафітт (продавець, на відміну від своїх англійських колег, котрі поводилися з художниками зверхньо, завжди охоче демонстрував найзлиденнішому студентові все, що той хотів побачити) або у його власному маєтку, куди легко можна було отримати запрошення й навідатися у вівторок і де висіли всесвітньо відомі картини. Міс Прайс одразу повела Філіпа до «Олімпії» Мане. Філіп мовчки зачудовано дивився на полотно.

— Вам подобається? — поцікавилася міс Прайс.

— Не знаю, — безпомічно озвався він.

— Можете мені повірити, це — найкраща картина в галереї після Вістлерового портрета матері[174].

Вона дала йому трохи часу, щоб насолодитися шедевром, а потім відвела до картини, на якій було зображено залізничну станцію.

— Дивіться, це Моне, — пояснила вона. — «Gare St Lazare»[175].

— Але рейки не паралельні, — здивувався Філіп.

— То й що? — з погордою перепитала дівчина.

Філіп почувався присоромлено. Фанні Прайс всотала красномовну балаканину студій, тож їй нескладно було вразити хлопця своєю ерудицією. Вона продовжувала, не заглиблюючись, але з розумінням оповідати йому про картину й пояснювати, що художник хотів показати і на що слід звернути увагу. Розмовляючи, дівчина жестикулювала в повітрі великим пальцем, і Філіп, для котрого все почуте було новим, слухав трохи збентежено, але зі справжньою цікавістю. До сьогоднішнього дня він обожнював Ваттса і Барн-Джонса. Чарівні кольори одного і привабливі малюнки другого цілком задовольняли його естетичні почуття. Їхній ледь помітний ідеалізм та натяк на філософські ідеї у назвах, які художники давали своїм творам, чудово збігалися з його уявленням про завдання мистецтва, яке з’явилося після ретельного вивчення Раскіна. А тут було щось геть інакше: у картинах не було морального підтексту, тож споглядання цих робіт не могло нікому допомогти жити чистішим і величнішим життям. Кері був збентежений.

Нарешті він промовив:

— Знаєте, я смертельно втомився. Думаю, сьогодні я більше не в змозі нічого сприймати як слід. Ходімо посидимо на лавиці.

— Мистецтвом краще не перенасичуватися, — погодилася міс Прайс.

Вийшовши на вулицю, Кері щиро подякував дівчині за турботу.

— Ох, не варто, — дещо незграбно відповіла вона. — Я роблю це, тому що мені подобається. Якщо хочете, можемо завтра навідатися до Лувру, а потім я відведу вас до Дюран-Руеля.

— Ви справді страшенно люб’язні зі мною.

— Ви ж не думаєте, як решта, що я якась потвора.

— Не думаю, — усміхнувся він.

— Вони вважають, що випроторять мене зі студії, але їм не вдасться: я залишатимуся там стільки, скільки вважатиму за потрібне. Усе, що відбулося сьогодні вранці, — справа рук Люсі Оттер, я точно знаю. Вона завжди ненавиділа мене. Думала, що після цього я заберуся геть. Припускаю, вона мріє, щоб я забралася. Боїться, що я забагато про неї знаю.

Дівчина розповіла Філіпові довгу плутану історію, з якої виходило, що маленька, поважна, нудна місіс Оттер крутила непристойні інтрижки. Потім міс Прайс узялася перемивати кістки Рут Челіс, дівчині, яку вранці похвалив Фоне.

— Вона злигувалася з кожним хлопцем у студії. Нічим не краща за вуличну шльондру. До того ж бруднюща. Вона не милася цілий місяць, мені це точно відомо.

Філіпові було незручно це слухати. Раніше він уже чув численні плітки про міс Челіс, що ширилися навкруги, але смішно було думати, що місіс Оттер, яка жила з матір’ю, якось заплямувала свою непохитну репутацію. Дівчина, що йшла поруч із ним і купалася в злостивій брехні, неабияк лякала Кері.

— Мені байдуже, що про мене кажуть. Я однаково продовжуватиму. Знаю, що в мені є талант. Я відчуваю себе художницею і радше вкорочу собі віку, ніж покину навчання. Ох, я не перша, з кого глузували в школі, а потім виявилося, що серед них це був єдиний геній. Мене цікавить лише мистецтво, і я мрію присвятити йому своє життя. Усе залежить тут від наполегливості та проторювання шляху.

У кожного, хто не поділяв її власної оцінки своєї творчості, Фанні Прайс знаходила ганебні мотиви. Вона ненавиділа Клаттона й переконувала Філіпа, що його товариш насправді не має таланту; усе це лише показна поверховість; він не зміг би знайти композицію фігури, навіть якби від цього залежало його життя. А Лоусон!

— Маленька тварюка з рудим волоссям і ластовинням. Він так боїться Фоне, що не дає йому побачити свої роботи. Зрештою, я не така боягузка, правда? Начхати, що мені скаже Фоне, я знаю, що вже стала справжньою художницею.

Вони дісталися до вулиці, на якій жила дівчина, і, зітхнувши з полегшенням, Філіп попрощався.

44

Однак наступної неділі, коли міс Прайс запропонувала піти разом до Лувру, Філіп погодився. Дівчина показала йому «Мону Лізу». Побачене трохи розчарувало хлопця, але він так часто читав коштовні слова, якими Волтер Патер вдихнув у найвідомішу на світі картину нову красу, що вивчив їх напам’ять і тепер процитував міс Прайс.

— Усе це писанина, — озвалася дівчина дещо зверхньо. — Вам слід про це забути.

Вона показала йому роботи Рембрандта і розповіла багато з того, що біля них зазвичай кажуть. Зупинившись навпроти «Апостолів у Еммаусі»[176], міс Прайс сказала:

— У той день, коли ви відчуєте красу цієї картини, ви почнете розумітися на мистецтві.

Дівчина відвела Філіпа до «Одаліски» і «Джерела»[177] Енґра. Фанні Прайс була безапеляційним гідом: вона не дозволяла Кері затримуватися там, де йому хотілося, і вимагала захоплюватися всім, чим захоплювалася вона сама. Міс Прайс так серйозно ставилася до власних занять мистецтвом, що коли Філіп минав у Довгій галереї вікно, яке виходило на Тюїльрі[178], де було радісно, сонячно й вишукано, як на картинах Рафаеля, і вигукнув: «Подивіться, як прекрасно! Постіймо тут хоча б хвилинку», дівчина байдуже відповіла: «Так, нічогенько, але ми прийшли сюди дивитися на картини».

Безтурботний і життєрадісний осінній настрій тішив Філіпа, і, вийшовши ополудні до велетенського внутрішнього дворика Лувру, він відчув, що хоче вигукнути, як Фланаґан: «До дідька ваше мистецтво!»

— Послухайте, чому б нам не зазирнути до якогось ресторанчика на Буль-Міші[179] і не перехопити чогось разом? — запропонував він.

Міс Прайс підозріливо глипнула на нього.

— Удома на мене чекає обід, — нагадала вона.

— Байдуже. З’їсте його завтра. Дозвольте мені пригостити вас.

— Не розумію, навіщо це вам.

— Мені буде приємно, —