Читати книгу - "Її величність кішка"

Я маю відкритися йому, влізти в його шкуру, відчути, що у нього на душі. Прочитати його думки. Побачити себе, Бастет, очима найзапеклішого ворога — аби тільки краще його зрозуміти.

— Моя людина, ректор університету Філіп Сарфаті, приятелював із жінкою, що мала кота з Інтернет-портом. Він і мені такий встановив — задля забави. Хотів перевірити, хто виявиться розумнішим: щур чи кіт.

— Та подружка — то була Софі, служниця мого друга Піфагора. Світ тісний. Сіамець, сам того не знаючи, змінив ваше життя.

— Через мій порт Філіп під’єднав мене до комп’ютера. Він показав мені світ, відкрив історію людства. Я сам обрав ім’я… Для мене Тамерлан — втілення всього людського…

... бо прагнув знищити все на своєму шляху?

Не почувши моєї думки, щур веде далі:

— Дивовижно, як багато важить для людей ім’я… Я вже був не номер 366, а Тамерлан Великий, чемпіон із плавання та оптимізму.

Я дивлюсь на нього іншими очима. Люди перетворили його — точнісінько як Піфагора — на покруча, що задля виживання розвинув у собі зовсім не властиві його виду здібності.

Збентежена й водночас зачарована, я знову намагаюся влізти в Тамерланову шкуру — хочу по-справжньому перейнятися його розповіддю.

Маю його втішити.

— Тепер я розумію, королю Тамерлане. Ваше завзяття, стриманість, терпіння — ось чому ви вижили, єдиний серед усіх.

— Люди так пишаються знаннями й технологіями, аж їм кортить похизуватися своєю вищістю перед іншими видами, — зітхає пацюк. — Тому вони й надали нам доступ до «їхнього» Інтернету. Людська слабина — марнославство.

Моя мати казала: «Хто на що нарікає — той таку слабкість має».

Я й справді завжди помічала: найзавзятіші поборники моралі — збоченці, про легкодухість найдужче кричать боягузи, а щирість вихваляють брехуни.

Ми живемо у світі парадоксів.

Дякую, щуре, — тепер я знаю твоє вразливе місце. Отже, марнославство.

— І що сталося потім, королю Тамерлане?

— Філіп витяг мене з клітки й повіз до свого помешкання. Там я жив вільно! Яке щастя — вирватись на волю зі стерильної тісної клітки! Сонячне світло, що струменить у вікна, свіже повітря, пахощі рослин, розмаїття кольорів, комахи, пташки, тварини — світ видавався мені химерним і безкраїм.

— Бачите, світ не без добрих людей.

— Філіп мене пестив, голубив. Спершу я й собі вдавав любов. Та інтернет читати не покинув — насамперед мене цікавила людська жорстокість щодо пацюків. Дератизація. Щуряча отрута, що призводить до внутрішньої кровотечі. Сільські діти, що розпанахують нашому братові спину, насипають солі й зашивають, аж поки бідолаха, не тямлячись од болю, вертається в гніздо та передушує свою рідню. Ви, мабуть, про таке й не знали…

Даруй, але після кориди, примусової годівлі гусей через зонд і перерізання горла на кров’янку мене вже нічим не здивуєш.

— Власне на Філіпа я не гнівався — зрештою, це він мене порятував, витяг із клітки, взяв до хати, виховав, навчив, настановив — та все-таки накинувся на нього: через усе, що він утілював. Хотів порішити його, кусонувши за лоба.

— То звідти у нього той шрам?

— Аякже! Я від нього дременув. Сконтактувався з побратимами — сільськими пацюками. Тоді вони ще не оговталися після поразки на Лебединому острові. Геть усе мені виклали. Розказали, як коти, злигавшись із людьми й удавшись до ницої зброї — вогню, — розбили кількатисячне щуряче військо. Так я зрозумів: моїм одноплемінникам бракує культури і знань. Відтак запропонував їм мене коронувати, та спочатку — мені пояснили — треба свою першість довести. Тож я зійшовся у двобої з усіма, хто зазіхав на цей титул.

— Так ви здолали усіх конкурентів.

— Вони були занадто передбачувані. Перш ніж ударити — дивилися туди, куди битимуть. Дратувалися, відчуваючи близьку поразку. Були певні, що для перемоги досить кинутись на мене, мов які шуліки. Таких неважко перемогти. Коли мене вибрали королем — я взявся шукати нам якусь місцину.

— Версальський палац?

— Я прочитав його історію, тоді подумав: що дужче вразить мій народ, як не гніздо великого людського можновладця?

— Чому не Дувр, не Єлисейський палац? То також давні королівські резиденції.

— Вразити щурів, які тиняються здебільшого по звалищах і ринштоках, може тільки Версаль. Та й розташування вигідне — за містом легше за всім наглядати. Далі я понаставляв аристократів: баронів, герцогів, маркізів. Словом, відтворив двірський лад Людовика XIV. Натомість у військових питаннях я наслідував Тамерлана Великого.

— Тоді й надумали створити нищівну брунатну орду?

Я переймаю його тактику: спершу до себе прихилю, тоді нишком — він і не помітить — переконаю в тому, що в нас багато спільного.

— Авжеж, королево Бастет.

Знову назвав мене королевою? Ото підлабузник!

— Ми мали шокувати наших супротивників. Їхній страх — це наша перевага. Все дуже просто: з переляку туманіє голова.

— Тож ви розпинали, щоб якнайдужче приголомшити?

— Я мусив удатися до рішучих кроків, і то навіть серед своїх — щоб, бува, не завагалися у виборі правителя. Я знав, що один із баронів цілився на моє місце й міг учинити проти мене змову. Боротися треба не лише з зовнішнім, а й із внутрішнім ворогом. Тим-то мій тезка й зажив такої слави.

— Звідси й піраміда з черепів?

— Так. Ви перебили моїх — авжеж, я вами зацікавився. На острові Сіте ми завдали вам добрячого гарту. Мусили кров’ю змити образу, яку ви, королево Бастет, нам заподіяли. Я наказав атакувати вас уночі, в метро, та нам тоді не пощастило. Я хотів подивитися, на що ви спроможні. Відтак вирішив не поспішати і зібрати якнайбільше щурів.

— Тому і взяли нас в облогу?

— Допомогла лють, що її почуває до вас мій народ: якби не ви — я б не зумів так скоро об’єднати тисячі щурів. Я маю вам подякувати.

Спокійно. Не показуй емоцій. Зберігай жартівливий тон.

— Була… рада допомогти.

— Тоді ми дізналися про втечу з острова Сіте: хтось таки чкурнув — аж до університету Орсе. Ми кинулись туди, але не встигли: люди нас випередили.

— Релігійні фанатики…

— Не знаю, для мене всі вони на один штиб. Одним миром мазані.

— Ці мають чорну бороду.

— У спустошеному університеті я знайшов комп’ютер, під’єднався. Мережі не було, та дещо цікаве мені трапилося: файл з особистим щоденником Романа Веллса.

Я відчуваю, як його тішить моє здивування.

— В останньому записі йдеться про те, що Роман Веллс — із допомогою кота — планує рятувати все світове знання, і для цього завантажує його на спеціальний накопичувач в мільярд мільярдів байтів.

От дідько! Він написав це просто перед тим, як ми рушили в дорогу! Це