Читати книгу - "Час перед свiтанком, Сомерсет Вільям Моем"

- О, батьку, не говоріть так, - бадьоро сказала Джейн.

- Моя люба, даремно обдурювати самих себе. Ми ніколи не зможемо жити тут після війни. Ми будемо бідні, як церковні миші. Життя, яке ми знали і любили, пішло, щоб ніколи не повернутися.

- Ніщо в світі не може тривати вічно, Джордже, - сказала пані Хендерсон. - У нас було досить довге життя.

Він сумно посміхнувся їй.

      - Я не жаліюсь, люба. Було б не по-людськи очікувати від мене того, що я не буду шкодувати про минуле, але я сподіваюся, що зможу дивитися в майбутнє, як чоловік. Джим і Томмі вже пішли, і після мене прийде лише Роджер.

      - О, Джордже, - співчутливо почала пані Хендерсон.

Але він перебив її.

      - Ні, люба, дозвольте мені сказати. Я довго розмірковував і хочу скинути це з грудей. Ми не завжди були мудрими, ми, землевласники, і я смію сказати, що ми були самовдоволеними та свавільними, але загалом ми були порядними і чесними, і ми не зробили нічого поганого нашій країні. Можливо, ми прийняли хороші речі, які нам надала наша щаслива доля, ніби вони були належними нам, але в міру наших сил ми намагалися, найкращі з нас, я маю на увазі, і я думаю, що я можу сказати більшість з нас, виконати наш обов'язок. Але ви маєте рацію, люба; у нас були довге життя. Як там сказав хлопчина Лендор? Дещо про те, як зігріти обидві руки перед вогнем життя. «Він згасає, і я готовий вирушати». Майбутнє належить солдатам, морякам і робітникам, які виграють війну. Будемо сподіватися, що вони зроблять Англію щасливішою та кращою для всіх людей, які в ній живуть.

Не так часто генерал виражав такі почуття. Пані Хендерсон взяла його за руку і потиснула з люблячим співчуттям . Вона теж не могла не сумувати, що земля більше не знатиме їх. На них напала тиша. Її розірвала поява Нобі з пакетом листів. Генерал взяв їх і передав один Джейн.

- Ось лист для вас, люба.

      - Це від Йена, - схвильовано вигукнула вона.

Вона відкрила його, розриваючи, і почала жадібно читати.

      - Звідки воно? - спитав генерал.

- Він не каже. Він здоровий і щасливий. Благослови його серце. Бурчання про спеку. О, слухайте. - Вона почала читати вголос. - «Ви вже бачили Діка Маррі? Він повинен повернутися до того часу, як ви це отримаєте. Гидка у нього вдача, чи не так? У будь-якому випадку він вийшов з війни, бідолаха». Що він може мати на увазі?

      - Боюся, це означає, що він дуже важко поранений, - сказала пані Хендерсон.

- Вони б не відправили його назад, якби це не було досить серйозно, - додав генерал.

      - О, бідолашний Дік.

Саме тоді Роджер вийшов з будинку.

- О, Роджер, - вигукнула Джейн. - Я щойно отримала лист від Йена. Схоже, Дік був тяжко поранений.

      - Я щойно бачив його. Я був у лікарні, в якій він знаходиться.

      - Як ви дізналися, де він?

      - Я зробив своєю справою дізнаватися, - сухо відповів він. - Де Мей?

Джейн запитально подивилась на нього. Він виглядав дуже похмуро.

      - Він не вмирає?

      - Ні, він не вмирає.

      - Мей з дітьми.

      - Ідіть і підмініть її. Я хочу з нею поговорити.

Його поведінка була настільки владною, що зазвичай Джейн відчувала б заклик дещо грубо йому відповісти, де він перегнув, але у неї було відчуття, що це не час для зухвалої відповіді.

      - Добре.

Вона зайшла в будинок, і за мить він пішов за нею. Мей знайшла його, крокуючим взад і вперед по бібліотеці. Це була кімната, яка йому найбільше подобалася в домі. Вона зупинилася на порозі, коли побачила його обличчя. Вона здригнулася. Вона подумала, що він збирається сказати їй, що Дік помер. У неї затремтіли коліна.

      - Заходьте, Мей.

Вона зайшла. Вона поклала руку на спинку стільця, щоб не впасти.

- Я тільки що бачив Діка. Він у військовому госпіталі приблизно в тридцяти милях звідси.

      - Він не вмирає? - вигукнула вона.

- Ні, він не вмирає, він сліпий.

Вона голосно скрикнула, і сльози потекли по її блідих щоках. Він мовчки спостерігав за нею. Відчайдушним зусиллям вона взяла себе в руки і підняла очі, щоб зустрітися поглядом з Роджером.

- Я повинна їхати до нього, Роджер.

- Я знаю.

У неї раптово заболіло серце, як ніби його пронизали гострим ножем, тому що, хоча він говорив так спокійно, в його голосі був розпач. Вона намагалася переконати себе, що він давно розлюбив її, але це було марно; вона не могла бути настільки нечесною, щоб прикидатися, що вірить в це; вона знала, що у свій дивний, стриманий спосіб він дійсно кохав її.

- Не вважайте мене жахливо недоброю, Роджере.

- Моя люба, я знаю, що ви не здатна бути недоброю.

- Якби цього не сталося, я обіцяю вам, що залишилася б. Я думала, що з часом впораюся з цим. Але тепер все по-іншому. Ви ж розумієте це, чи не так?

- Авжеж, я все прекрасно розумію. - З його горла вирвався дивний тихий звук; це було щось на зразок меланхолійного смішка і щось на зразок зітхання. - Удача відвернулася від мене.

- Можу я поїхати зараз?

- Так. Ноббі відвезе вас.

- Тоді прощавайте і дякую вам.

- Прощавайте, Мей.

Вона простягнула руку, і він взяв її, потім з дивною, гіркою посмішкою відпустив; вона повернулася і швидко вийшла з кімнати. Він вагався мить, ніби не зовсім знав, що робити, потім взяв ілюстровану газету і, сівши на диван, почав дивитися в неї. Час спливав. Він почув, як відчинилися двері, але не підняв голови. Це була Джейн. Вона підійшла і, сівши поруч з ним, ніжно взяла його під руку.

- Чому ви не доглядаєте за дітьми?

- Не говоріть, дурень.

Він продовжував дивитися в газету, і вона дивилася разом з ним.

- Гадаю, ви знаєте, - сказав він.

- Так, я знала весь час.

- Я дійсно