Читати книгу - "Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський"

Раптом хмара, що пропливала над лісами й полями, зарум'яніла так, ніби на небі розлилася величезна пляма крові… І зникла… Заклубочився дим, а за ним високо сп'ялося жовте полум'я. Підпалили перший стос…

Княгиня зблідла й заплющила очі.

— Це пастухи розклали вогнище… — мовив князь і зареготав.

Хлопці почали кричати:

— Ого! Одне, друге, третє!..

Хвостек стрепенувся і крикнув:

— Розкласти вогнище! Хай знають, що я їх не побоюся!..

Вгорі на камінні лежала величезна купа лучини; прибігли служники з вугіллям і трутом, запалили її. Хвостек тільки посміхався. Княгиня нічого не говорила; вона кивнула хлопцям і почала спускатися з вежі. Діти слухняно йшли за нею. Хвостек понуро озирнувся, сплюнув і почав сходити вниз, у подвір'я.

Брунгільда металася туди й сюди по світлиці.

— Діти тут не залишаться… — мовила вона.

В цю мить увійшов Хвостек.

— А чому б їм не залишитись? — загорлав він. — Ти хочеш зараз випровадити синів, щоб схопила їх чернь і повбивала? Ні, їм безпечніше тут, у городищі, ніж у полі!

Хлопці кинулись матері до ніг, щоб вона дозволила їм залишитись. Брунгільда тупнула ногою й насупила брови.

— Ні, — сказала вона, — ні. Я запитувала сьогодні у ворожки, дивилась на небесні знаки, — ніщо нам не провіщає добра… одне вже збулося: запалали багаття, а ніхто ж не хотів вірити, що так станеться; справдиться й усе інше… Я більше знаю… ми загинемо, то нехай хоч буде кому помститися за нас…

Хвостек розгнівався, розлютилась і дружина його, обоє прискіпувались одне до одного, та от князь, бурмочучи, похнюпив голову і, поступившись їй, сказав:

— Що буде, те й буде!

Княгиня наказала синам збиратися в дорогу. Покликали Муху, щоб готував човен. Хлопці скинули князівське вбрання, а одягли прості сіряки і під ними сховали мечі. В обох з очей текли сльози, а все ж мусили виконати наказ матері. Хвостек мовчки підійшов до синів і притиснув їх до грудей.

— Хай хоч побудуть до завтра…

Ні, ні… їм і на хвилю не можна залишатись, завтра вся околиця застугонить, сюди почнуть збиратися кмети… обложать городище, займуть береги озера…

І вона заламала руки. Обидва хлопці мовчали, тільки сльози текли з їхніх очей. Хвостек дивився на них і гнівно рикав, немов ведмідь, коли його зженуть з берлоги. Княгиня вийшла і незабаром повернулася. Голову зав'язала хусткою й накинула на себе плащ.

— Я з вами, — сказала, — до того берега попливу… Буду біля вас, поки не сядете на коней…

По черзі обняла їх і поцілувала.

Хвост мовчав. У відчинене вікно світило сяйво заграв, що спалахували з усіх боків.

— Бачите, — промовила Брунгільда, — оголошується війна… Завтра вже й може вона початись. Та городище буде оборонятися. Якщо ж вдеруться сюди й захоплять замок, ми заховаємось на вежі… Там зможемо протриматись місяців зо три… їдьте до діда й повертайтеся з підмогою… Поспішайте…

Голос у неї урвався.

— А коли нас і двору нашого не стане… помстіться за батька й матір… все життя мстіть цьому зміїному племені!

Хвостек буркнув:

— Вони ніколи не здобудуть вежі… Приводьте саксів, ми вистоїмо…

Сини ще раз кинулись батьку й матері до ніг, а потім слухняно вийшли із світлиці. За групою дерев біля будівлі погойдувався човен; у ньому вже сидів за веслами Муха та ще один дужий чоловік. Брунгільда першою сіла, хлопці вскочили слідом за нею; Хвостек дивився з берега, як відпливали його сини. Все озеро пломеніло від заграв, а човен плив по ньому, чорний, і видно було, як він звертав у прибережні зарості, у тінь, щоб прослизнути непоміченим. Хвостек обвів довгим, зневажливим поглядом околиці й пішов у світлицю.

Пізньої ночі повернулась ясна пані, вся в сльозах від прощання з дітьми; Хвостек уже спав. Сіла вона біля вогню й задивилась на розжарене вугілля; заснула лише перед ранком.

Другого дня вартового з вежі запитувала:

— Ну як, не видно збройних громад?

— Нічого не видно…

Хвост засміявся:

— Не посміють, не наважаться вони.

Чекали цілий день до вечора, але не було нікого.

Князь твердив своє:

— Не посміють…

Ніч пройшла спокійно, і вранці страж нічого не помітив з вежі. Запали вечірні сутінки, а навколо панувала тиша. Брунгільда непокоїлась, а Хвостек усе повторював:

— Не посміють.

Раптом сторожа на вежі засурмила раз, удруге, втретє. Всі посхоплювались на ноги: челядь — під навісами, пахолки — за земляним валом, смерди — з призьби, що тягнулась уздовж ганку. При блідому вечірньому світлі щось невиразно замаячило. Під лісом юрмилися люди, висипавши з-за дерев.

— Кмети сунуть на городище! — показуючи на них, вигукували смерди.

При світлі вечірньої зорі все виразніше було видно людські юрби, що безперервно рухались, наближалися, зростали. Часом долинав далекий гомін, ніби хвилі шуміли в озері. Але то не хвилі шуміли, а сопіли люди й ступали коні; високо вгорі, на списах, майоріли божі станиці — бойові й священні корогви. Хвостек та його жінка, побачивши це, пополотніли — зробились такі бліді, мов ті трупи, що недавно через цей самий поріг витягали за ноги із світлиці. Князь наказав подати йому меду; випив і брязнув кубком об землю.

— Гей, усі, хто живий, на вали! — крикнув він. — Спалити міст!

І люди, набравши смоли й лучини, кинулися через ворота до мосту. Облили смолою палі. Старший смерд із чотирьох кінців підпалив його, і люди повернулись у городище, за навалені біля воріт колоди. Старший смерд наказав підважити міст кілками, щоб він швидше зрушив з місця і завалився. І міст, затріщавши, упав у воду; напівобгорілі колоди диміли і з шипінням пливли по воді.

Човни, що стояли біля берегів, стягували до городища й ховали у рові. В замку панувало сум'яття. Хвостек, узявшись у боки, дивився. Лоб у нього був нахмурений, а губи стиха проклинали зміїне плем'я.

Поволі догоріли палі, згас огонь, і морок після цього здавався ще чорнішим, а ніч — хоч в око стрель. Хто міг вгадати, що приховувалося в цій мертвій темряві?!

Хвостек, наче заціпенілий, довго стояв на місці, потім, ніби оживши, подався вперед, гукнув людей, почав давати накази.

Раптом щось пробігло подвір'ям і вискочило на берег: маленький чоловічок відв'язав човен-душогубку, крихітний, немов шкаралупка з горіха; щось плюснуло і зникло. Зносек, із постриженою головою й вибитим оком, майже нерухомо лежав у цій шкаралупці, повільно гріб руками і плив. Човник посувався тихенько, без поштовхів, наче несли його на своїх плечах русалки. Люди полягали на валах і вдивлялися в темряву. На вежі походжала сторожа