Читати книгу - "Варта у Грі. Артефакти Праги, Наталія Ярославівна Матолінець"

— Ма-ам, Алан привів пітьмаків!

— Ага-а! — Амброз, вочевидь, скористався нагодою подражнити малих світлих і зробив страшне обличчя. — І я вас усіх нашаткую на сала-ат!

Аж тут діти сипонули назад у дім, і в дверях знову з'явився Алан, тримаючи на руках Берту, яка прикладала пальці до чола й безутішно заливала соплями комір братової сорочки.

— Зачекайте мене в кав'ярні внизу вулиці, — суворо відказав глава світлих. — Інакше мої брати й сестри здіймуть стільки галасу, що вся родина вирішить подивитися на темних гостей. Вам не сподобається.

Варта кивнула і поволокла за собою Амброза, котрий уже тягнув пальці до Берти, мовби хотів тицьнути її в ніс.

***

— Дозвольте одразу зауважити: я не думаю, що ви з іншим Вартовим убили мого батька, — сказав Алан, щойно приєднався до Варти й Амброза у вказаній ним же кав'ярні на розі двох вузьких вулиць, на лівому боці яких піднімалися мури й вилася зелень.

— Слава вищим, — закотила очі дівчина. — Тоді нам буде легше спілкуватися.

— Я свідомий того, на що здатні ваші родичі, темна Аґато. Проте немає нікого лише з добрим чи злим боком.

— Зазвичай я чую від вашої братії інші речі. Через те, що нам не пощастило підсилювати темні емоції людей.

— Тоді я хотів би пояснити свою думку, — Алан сплів пальці і зиркнув на Варту. Його чорні очі змушували ніяковіти, мовби погляд алхіміка надто прискіпливий та недобрий. — Світлі і темні різні. Скільки б не говорили про рівність чи толерантність. Тож намагання вдавати, що ти однаково ставишся до своїх побратимів і до тих, хто на іншому боці, — це почасти лицемірство. Натомість спроба зрозуміти тих, хто дивиться... ні, тих, хто відчуває й осмислює цей світ по-іншому, — варта похвали. Навіть спроба просто прийняти це. Я знаю про твої зриви — ти знаєш про мої світляцькі закиди, — в Аланових очах майнула іронія, й він зиркнув на незвично мовчазного Амброза. — Ми — не однакові... А тепер — ваша справа.

— Так. Мені потрібна твоя допомога, — Варта подалася вперед, не зводячи очей з Аланового лиця. — Твій батько прийшов урятувати нас, коли чеська фракція ув'язнила мене й Златана. І його вбили...

— Мені це відомо, — Алан схопився руками за стільницю, відхилився назад і шумно втягнув повітря. — Його загибель — моя вина.

— Поясни, — просипів Амброз. — Тільки зі стільця не впади.

— Коли ми знайшли полонених, усі вони були непритомні. Вочевидь, упирі накачували їх чимось, щоби тримати в несвідомому стані. Але, повернувшись на склади, ми застали там лише Амброза. На місці злочину я знайшов закривавлений тайнопис.

— Це Златанів, — здогадалася Варта. — Він мені писав із полону.

— Кров наступного дня зникла — і проступили слова.

— Наше прохання про допомогу.

— Правда, — кивнув алхімік. — А я тоді поїхав із Кузою до лікарні. І переказав батькові все, про що дізнався. Я спробував пояснити, що відбувається в місті. Та він був такий засмиканий, упевнений, ніби то ми з пітьмавими знову щось не поділили і скоро все вгамується. Адже багато всього було. Але до чого я веду...

— Твій батько вирішив перевірити слова з тайнопису, — закінчила Варта. — І тоді прийшов до нас.

— Просто скажіть, хто це зробив, — довкола Алана розсипалися небезпечні іскри, невидимі людському окові, але від цього не менш гострі й крижані. — У моїй сім'ї не вірять, що це зробили міфічні кровопивці. Та, чесно кажучи, і в кровопивць не дуже вірять.

— Тайнопис у тебе?

— Так. Я вірю, що він іще зможе стати доказом проти вбивці.

— Чи проти Вартки й Златека, — похмуро кинув Амброз.

— Саме тому він у мене, — смикнувся Алан, — а не в когось із суддів. Я завдячую вам порятунком Кузи. Не люблю залишатися в боргу перед пітьмавими. Але натомість хочу знати ім'я.

— Його захищає недоторканність судді.

— Я й так це підозрював. Продовжуйте.

— Угорець. Берток.

— Пітьмак... — несподівано злісно видушив глава світлих, і іскри на його руках почали розповзатися стільницею, сковуючи її кригою. — Пітьмавий... виродок...

— Алане, тримай себе в руках, — Амброз підхопився зі стільця, перехилився через стіл і обома ручищами стиснув плечі світлого. — Тихо будь. Бо інакше я тебе втихомирю. Твого батька не повернеш. А ми мусимо діяти мудро.

Кілька секунд їхні аури розбухали, як тісто на дріжджах, а тоді водночас згасли.

— Дякую за нагадування, Бурштине. Та я знаю, де мої межі, — Алан скинув руки темного зі своїх плечей і відсунувся на стільці подалі від них обох. — Чи є шанси довести провину Бертока законно?

— Ми працюємо над цим, — запевнила Варта, хоча й розуміла, що то гучно сказано. — Поки що зберігай тайнопис у себе і не роби дурниць.

— Розраховуйте на мою підтримку, — запевнив світлий глава. — А зараз прошу мені вибачити, але маю повернутися додому — родина бажає провести трохи часу разом у цей непростий для нас момент. Завітав наш далекий родич, який претендує на пост глави — не можу залишити його без уваги.

— Усе ок. Давай пройдуся з тобою, — Амброз підвівся й кивнув Варті.

— Алане, — покликала чаклунка, пригадавши ще одне питання, яке муляло їй, відтоді як вона приїхала до Праги. — Я тут влізла в проблеми з вашими алхіміками...

— З Даною, я знаю, — відповів світлий. — Я говорив із нею про це, коли Бурштин розповів мені про «священне серце» та про витівку з тінню твого супутника. Ти наче вважала мого батька тим, хто за цим стоїть? — темні очі блиснули холодом.

— Він доволі відверто погрожував нам зі Златаном, — відрізала Варта. — Але тепер я певна, що то не твій батько.

— Звісно, не він, — гмикнув Алан. — І будьте певні, що й не Дана. Вона горда, як і всі алхіміки. Вона хотіла твоїх вибачень, Варто, але життя... Навіть не говори такої дурниці вголос. Якщо маєш повагу до будь-кого зі світлого боку. Моє шанування.

Чаклунка простежила, як празькі глави зникли за дверима, й замислилася. Думки наповзали, як павуки: