Читати книгу - "По той бік мосту, Мері Лоусон"

Орлеані, працював кухарем у буфеті, продавав енциклопедії, керував вишуканим баром у Нью-Йорку. Не так давно мав свою власну компанію, щось, пов’язане з нерухомістю, яку продав «за кругленьку суму». Він не був певний, що робитиме далі, сказав він – має кілька ідей, які крутить у голові. Все його життя здавалося захопливою грою. З його слів усе було так просто.

– Нехай усе стається саме собою, – порадив він, ляснувши Ієна по плечу. – Жити варто тільки так.

Як наче було легко зробити те, що зробив він, – зійти з добре позначеної доріжки, опиратися тискові, відкинути очікування інших. Для цього потрібна мужність. Мужність та уява. Ієн починав думати, що не має й дрібки ні тої, ні тої.

– Ти міг би дістати мені кролика? – запитав він, відганяючи думки, вже вкотре. Щука тепер заспокоїлася, зіпаючи ротом на дні човна, час від часу б’ючи хвостом об його дошки. – Напевно, кроленятко. – І Піт, і його дідусь ставили пастки, так що це було реально.

– Нащо тобі кролик?

– Для Марча. Артурового малого. Думаю, може, збудую йому вольєр.

Піт смикнув волосінь, зачекав якусь мить, а тоді різко потягнув, і малоротий окунь вискочив із води футів за десять від них, граційно вигинаючи тіло.

– Я можу дістати тобі мертвого кролика, – сказав він, накручуючи волосінь. Окунь щосили боровся, вкриваючи їх бризками.

– Та певно, живий буде таки кращий.

– Для мертвого не доведеться робити вольєра. Він міг би всюди його носити. Повісити на шию. Такий кролик ніколи не втече. – Він зловив відчайдушного окуня в руку, витягнув гачок, ударив його головою об край човна й кинув на дно. – Як ти сказав його звати?

– Марч.

– Як назва місяця6? Чи майже як «на старт, увага, марш!»?

Піт точно цими днями став балакучий. Кавалеристи кинули спроби знайти відповідального за втечу Джима Лайтфута й нарешті пішли з резервації.

– Його назвали на честь діда. Лорин батько був – і є – преподобний Марч. – Бідолашний старий і досі топтав ряст. У нього вже все вийшло з ладу, але Лора доглядала його так добре, що він житиме вічно.

Піт начепив наживку на гачок і кинув за борт.

– А нащо малому кролик?

– За домашню тварину.

Вони рибалили. Над ними чотири грифи-індички повільно кружляли в останніх висхідних повітряних потоках дня, чекаючи, доки щось помре. «Королева Мері» м’яко гойдалася на хвилях, що народилися багато годин тому й далеко звідси, в чиємусь минулому.

Піт сказав:

– Мертвий підійде найкраще, чувак. З нього можна здерти шкурку, з’їсти м’ясо, а тоді набити пір’ям. Буде наче справжній.

– Думаю, він здогадається.

Попереднього вечора Ієн сів і склав перелік усіх професій, які міг придумати, від геолога до трубочиста. А тоді почав їх викреслювати, одну за одною (починаючи з лікаря), плануючи залишити кілька, над якими згодом серйозно подумає. Проблема полягала в тому, що він викреслив їх усі. Кожнісінька професія зі списку підпадала під одну з трьох категорій: передбачувана, нудна чи сміхотворна.

– Ти вже вирішив, чим займатимешся? – запитав він Піта, здивувавшись самому собі, бо не намірявся запитувати, доки сам не визначиться.

– Коли? – уточнив Піт.

– До кінця своїх днів.

– А-а. Ага.

Ієн здивовано на нього глянув.

– Правда? Коли?

– Та ще давно.

– А чому ти мені не сказав?

– Чекав, доки ти вирішиш, чувак.

– Тоді скажи зараз. Може, це допоможе мені вирішити.

– Нє.

– Чому ні?

– Ти спочатку маєш вирішити.

– Чому? – Ієн починав дратуватися. – Ти сказав містерові Гарді?

– Нє.

– Послухай, просто скажи мені, добре? – Йому не хотілося грати в ці ігри.

– Щойно вирішиш – скажу.

Вони рибалили. Роздратованість гризла Ієнові нутро.

Його волосінь трохи смикнулася.

– У тебе щось є, – тихо мовив Піт.

Ієн затамував дух. У нього точно щось було. Він порахував до трьох, а тоді смикнув вудку назад. З другого кінця щодуху потягнуло, вудка вигнулася дугою, волосінь запищала на котку, й за кілька секунд довга, граційна рибина вистрибнула з води за двадцять ярдів від них, підлетіла у повітря, перекрутилася так, що голова мало не торкнулася хвоста – і шубовснула у воду. Обвисла волосінь лежала на воді, мов бур’янина.

– Чорт, – сказав Ієн.

– Величенька така, – із захватом мовив Піт.

– Треба було сильніше потягнути. Чорт.

– Чувак, вона розумна. Точно знала, що треба робити. – Дуже великодушні слова.

Вони рибалили. Ієнове серцебиття повільно повернулося до норми. Вечірнє повітря було свіже й прохолодне. Він почувався краще, хоч і втратив щуку. Щось таке було в риболовлі – неможливо сердитися дуже довго.

Водою пропливла грифова тінь.

– Ти знав, що грифи мочаться на свої ноги, щоб залишатися спокійними? – сказав Піт.

– Ти гониш.

– Ні. Це факт.

– Звідки ти знаєш?

– З древньої родинної легенди, чувак.

– Серйозно?

Піт смикнув свою вудку.

– Нє. Десь прочитав. У якійсь книжці якогось науковця-шмауковця.

– А-а, – розчаровано мовив Ієн. Він хотів, щоб то була древня родинна легенда. – А як він дізнався?

– Як він дізнався про що?

– Що вони мочаться на ноги, щоб залишатися спокійними. Може, вони просто промазують. Не вміють мочитися як слід. Я розумію, звідки він знає, що вони мочаться на ноги, але звідки йому знати чому?

Це було серйозне питання, але Пітові воно здалося смішним. Він розсміявся.

– Що такого смішного? – запитав Ієн. Він підвів очі на грифів, що літали, розправивши крила на вітрі, і раптом його осяяло щойнонародженою думкою. – Я зрозумів! Чорт забирай, я зрозумів! Я знаю, чим займатимуся! Нарешті! Я знаю, чим займатимуся!

Піт перестав сміятися. Він сягнув рукою під сидіння, витягнув пляшку коли й відколупнув кришку об весло.

– Чим? – запитав підозріло, відпиваючи коли.

– Я стану пілотом!

Ця ідея була така досконала, що він дивувався, як раніше про неї не подумав. Йому навіть на думку не спадало занести цю професію до списку. Вона кардинально відрізнялася від того, що всі від нього очікували, а, крім цього, це ще й хороша робота – цікава, поважна, добре оплачувана, дуже добре. Однак не у військово-повітряних силах. Він стане пілотом комерційних літаків і побачить світ. Ніхто – ні батько, ні вчителі, ні навіть Джейк – не зможе розкритикувати цей вибір.

Піт похлинувся й у нього з носа бризнула кола. Він знову розсміявся.

– Що тут такого смішного? – запитав Ієн, але Пітові від цього стало тільки гірше. Він аж стогнав від сміху, розгойдуючи човен, ображаючи грифів, які відлетіли геть у холодному вечірньому повітрі.

*

– Як думаєш, повертатимешся сюди на літо? – запитав Артур. Вони сиділи на голому граніті посеред пшеничного поля, пили чай. Сонце пекло, але віяв вітер, що робило цей