read-books.club » Класика » Царівна, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

158
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Царівна" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: Класика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 66 67 68 ... 97
Перейти на сторінку:
На­тал­ко?

- Чую, до­ро­га пані.


- Він пи­сав, що приїде?


- Писав; і він приїде! Мо­же, завт­ра, мо­же, по­завт­ра. Во­на зітхну­ла знов тяж­ко і, не ви­пус­ка­ючи моєї ру­ки зі своєї, зда­ва­ло­ся, знов за­сип­ля­ла, од­нак не зас­ну­ла. Го­во­ри­ла ще хви­ли­на­ми. Я слу­ха­ла, не пе­ре­би­ва­ючи її. Раз ска­за­ла цілком ше­по­том:


- Ти хотів, щоб я мов­ча­ла, і я мов­ча­ла. Во­на нічо­го не знає.


Вона го­во­ри­ла, оче­вид­но, до си­на об якійсь тайні… Я відчу­ла, що не по­вин­на бу­ла слу­ха­ти тих слів, бо хто ж то був та «во­на»?


Однак во­на не го­во­ри­ла більш. Раз не­мов про­ки­ну­ла­ся, ска­за­ла по-німецьки ци­та­ту зі свя­то­го письма, кот­ру лю­би­ла ду­же: «Und da­rum wenn ich nicht al­lmach­tig bin im Fle­ic­he, al­lmach­tig aber dem Ge­ist nach, kann ich das Fle­ich uber­win­den, und da­rum bin ich der Sohn Got­tes nicht dem Fle­isch, son­dern dem Ge­is­te nach». [113] Опісля за­мовк­ла. Зда­ва­ло­ся, го­во­ри­ла її ме­ханічно.


Я спи­та­ла цілком ніжно, чи в неї що не бо­лить.


- «Gott ist ke­ine Il­lu­si­on!», [114] - відповіла мені на це і не го­во­ри­ла більше цієї ночі.


Я сиділа край пос­телі з зас­ло­не­ним ли­цем у по­нурій за­думі над хо­рою, над ним і над тим, що во­но так скла­ло­ся. Що він ска­же? Се бу­де для нього страш­ний удар, він мав лиш її, ду­мав вер­ну­ти­ся з ча­сом і жи­ти з нею, а тим ча­сом лед­ве рік ми­нув, а во­на відійде від нього на­завсігди. Ох, ко­ли б лиш чимс­кор­ше при­був, щоб зас­тав її ще жи­ву! Лікарі ка­за­ли, що ко­ли во­да підійде до сер­ця, во­на вмре. Я пи­са­ла йо­му, що­би приїздив як­най­скор­ше (він приїхав на ду­же ко­рот­кий час до Полі), а він відповів те­лег­рафічне, що при­бу­де. Во­на жде - ко­би ли­ше діжда­ла­ся йо­го.


Чому му­си­ла уми­ра­ти, чо­му як­раз во­на і ще так вчас­но! [115] Чо­му му­си­ла ме­не до­ля з нею злу­чи­ти, щоб по не­довгім часі роз­лу­чи­ти так не­ми­ло­серд­но, щоб я ос­та­ла­ся знов си­ро­тою? Що пічну я? Що? Що? - пи­та­лась я раз по раз се­бе і усміха­ла­ся май­же в тій самій хви­лині гірким усміхом у відповідь. Іти на­зад ту­ди між тих, що го­ду­ва­ли ме­не не­на­вис­тю, чи шу­ка­ти дру­гої пані, що хліб да­ва­ла би; зап­ро­да­ти во­лю свою за кілька нуж­ден­них зо­ло­тих, бо та­кої дру­гої не най­ду більше! А де жи­ти до ча­су но­вої служ­би, під якою стріхою, під чиєю опікою? А моя пра­ця, мої цілі, мрії мої… що з ни­ми? Я зітхну­ла важ­ко, і пе­ред моєю ду­шею по­яви­ла­ся ба­бу­ня.


«Бог те­бе не опус­тить, він ми­ло­серд­ний, доб­рий, а ти прецінь си­ро­та!» - при­га­да­ли­ся мені її раз до ме­не вис­ка­зані потіша­ючі сло­ва. Справді я си­ро­та, і то­му… мені прий­шла охо­та розсміяти­ся ша­ле­ним сміхом, од­нак я пе­ре­мог­ла се­бе і змов­ча­ла. Хо­ра обер­ну­ла­ся нес­покійно на дру­гу сто­ро­ну і зас­тог­на­ла жалісно. Опісля зас­ну­ла.


«Gott ist ke­ine Il­lu­si­on!» - ка­за­ла во­на, і на якій підставі? Але прав­да, в неї бу­ли свої дум­ки, і во­на віри­ла в бо­га, хоч не хо­ди­ла ніко­ли до церк­ви. Від ча­су, як по­хо­ва­ла сво­го му­жа, пе­рес­та­ла бу­ва­ти в бо­жих до­мах, але не го­во­ри­ла ніко­ли, чо­му.


«А ко­ли б бог і був ілюзією, - плу­та­ло­ся мені щось дов­го в го­лові, - то во­на єсть, як ска­зав раз один слав­ний чут­ли­вий муж­чи­на, «послідньою ве­ли­кою ілюзією людськості…»


Чи се не зло­чинст­во роз­би­ва­ти ту ілюзію? Чи людськість без цієї ілюзії бу­де ліпша?


Коли я в дві го­ди­ни пізніше зас­ну­ла, прис­нив­ся мені Хрис­тос.


Стояв одяг­не­ний в дов­гу то­гу, ру­ки зло­жив на гру­дях і ждав.


Велично, жар­ко схо­ди­ло сон­це і йо­го проміння си­па­ло­ся на йо­го, мов плав­не зо­ло­то. Йо­го ли­це, лагідно-смут­не, бу­ло звер­не­не на захід. Звідси долітав, не­мов від збли­жа­ючих­ся хвиль на­ро­ду, різно­род­ний гамір, зой­ки, сміх - пе­ре­ра­жа­ючий [116] сміх. Він не­мов знав, що оце все му­си­ло нас­ту­пи­ти, бо не ди­ву­вав­ся анітро­хи, і по нім бу­ло вид­ко тер­пе­ливість і го­товість дов­го жда­ти.


Переходячи поп­ри йо­го, я скло­ни­ла­ся.


- Чому кла­няєшся мені? - спи­тав спокійно. - Чи не чуєш? Там на за­ході сміх. Сміються з вітця мо­го і з ме­не. Але во­ни му­сять сміяти­ся, бо нас­тав час сміху і зне­сил­ля. Нас­тав час, ко­ли їх жит­тя му­чить і вик­ли­кає без­надійність. Я ви­жи­даю відзи­ву свіжої і чис­тої си­ли, а ти чо­го шу­каєш?


Я хотіла щось відповісти, не знаю на­пев­но що, але не мог­ла най­ти відповідно­го сло­ва, щоб ви­яви­ти свою дум­ку. Він не­мов відга­дав ту дум­ку, бо ска­зав:


- Справедливості? Лю­бові? Пож­ди, не­хай сміх сей утих­не і сон­це уд­ру­ге зійде…



***


Померла.


Чотири дні пізніше і май­же в тій самій порі, а в три го­ди­ни по тім при­був він. Сла­бий, з уто­ми лед­ве дер­жав­ся на но­гах - їхав май­же без пе­рер­ви, щоб зас­та­ти її при житті - і спізнив­ся. Не знаю, чи опи­су­ва­ти німу, але гли­бо­ко пот­ря­са­ючу сце­ну, ко­ли при­був і довідав­ся, що її вже не­ма. На мої сло­ва - він стрів ме­не пер­шу в кімнаті - що її му­ки вже скінчи­ли­ся, гля­нув на ме­не не своїми очи­ма і поблід, як смерть. Опісля пішов до неї і про­сив не впус­ка­ти до нього ніко­го, хотів з нею ос­та­ти­ся сам, і ос­тав­ся аж до яс­ної дни­ни, до­ки не прий­шли прик­ли­кані жінки уби­ра­ти і спо­ря­ди­ти покійни­цю і не по­яви­ли­ся знай­омі та де­які да­лекі кревні, з кот­ри­ми небіжка не жи­ла. Тоді я увійшла до нього і зас­та­ла йо­го, як ле­жав ко­ло мерт­вої з го­ло­вою на її гру­дях і як - не міг пла­ка­ти. Ка­жуть, що це смішне, ко­ли муж­чи­на піддається роз­пуці, і що сльози до ли­ця ли­ше жен­щині. Мо­же, і смішно во­но в тих, у ко­го сльози без жа­лю в очах. Але ко­ли у муж­чи­ни жаль справдішній і гли­бо­кий, тоді плач йо­го, хоч би без сліз і не чут­ний, - страш­ний.


Я про­си­ла йо­го лагідно, що­би відійшов уже, що­би по­ду­мав і про се­бе, відпо­чив по тяжкій по­до­рожі, кот­ра поз­ба­ви­ла йо­го вже до­волі сил, що­би вчи­нив се хоч з ува­ги на се, що на йо­го жде стільки ору­док і за­дач і що до­ро­гу покійни­цю тре­ба відповідно по­хо­ро­ни­ти, але він не слу­хав ме­не.


- Оставте ме­не ще хвильку, ще од­ну-однісіньку, - бла­гав. - Я не ба­чив її так дов­го, не ба­чив хоч би один мо­мент жи­вою, а не­за­дов­го за­бе­руть її звідси, і все скінчиться.


І про­мо­вив­ши се на­си­лу, по­ва­лив­ся обез­си­ле­ний, як пер­ше, на її гру­ди.


В ви­ду цієї ти­хої роз­пу­ки я май­же не зна­ла, що ро­би­ти. Усівши мовч­ки по­руч йо­го ко­ло мерт­вої, жда­ла я

1 ... 66 67 68 ... 97
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Царівна, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Царівна, Ольга Кобилянська"