Читати книгу - "Серця трьох, Джек Лондон"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
- Цього сховку не знає навіть жрець Сонця,- пошепки мовила Цариця і, знову схопивши його за руку, вибігла на ганок.
- Далі зволікати не можна,- сказала вона.- Обніми мене, Френку, голубе, і стрибаймо у воду. Ми вестимем перед.
І вони стрибнули. А коли у хмарі вогненних іскор завалився дах, Генрі пригорнув до себе Леонсію й теж кинувся з нею в бурхливий потік, що поглинув Френка з Царицею.
Як і Торес, четверо втікачів щасливо обминули підводні скелі, й потік виніс їх на поверхню води коло отвору, затягненого грубим павутинням. Генрі повелося легше, бо Леонсія вміла плавати. Щоправда, Френк був добрий плавець і йому не завдавало великого клопоту підтримувати Царицю, яка покірно слухалась його порад, не хапала за руки й не тягла вниз. Усі четверо, допливши до прискалка, вилізли з води і сіли відпочити, а жінки заходились викручувати свої мокрі й розпатлані коси.
- Це вже не перша гора, всередині якої мені доводиться бути з обома вами,- всміхнулась до Морганів Леонсія, хоч, власне, її слова були призначені для Цариці.
- А я із своїм чоловіком уперше потрапила всередину гори,- і собі всміхнулася Цариця, і вістря її стріли болюче вразило Леонсію.
- Здається, твоя дружина, Френку, і моя майбутня жінка не вельми люблять одна одну,- грубувато пожартував Генрі, як звичайно й роблять чоловіки, щоб приховати ніяковість, викликану нетактовністю своїх жінок.
Однак він домігся тільки того, що мовчанка стала ще тяжча й напруженіша. Зрештою, жінкам наче це й подобалося. Френк даремно силкувався сказати що-небудь, щоб послабити напруженість, а Генрі в розпачі скочив на ноги і, мовивши, що хоче трошки оглянути місцевість, запропонував Цариці піти з ним. Деякий час Френк і Леонсія сиділи мовчки. Френк перший озвався:
- Я залюбки дав би вам добру прочуханку, Леонсіє.
- А що такого я зробила? - спитала вона.
- Ніби ви самі не знаєте? Ви повелися погано.
- Це ви повелися погано,- мало не заплакала вона, дарма що силкувалася нічим не виявити своєї жіночої кволості.- Хто вас просив одружуватися з нею? Не вам же припала коротша соломинка. А ви з доброї волі кинулись туди, куди не наважився б увійти й янгол. Хіба я просила вас про це? Моє серце насилу витримало, коли ви заявили Генрі, що одружитеся з нею. Я ледве не зомліла. Ви навіть не порадилися зі мною. А то ж я придумала соломинки, бо я хотіла врятувати вас... Мені зовсім не соромно признатися, що я хотіла зберегти вас для себе. Генрі любить мене не так, як ви. А я ніколи не любила Генрі так, як любила вас, та й тепер люблю, нехай дарує мені бог.
Френк аж розгубився з несподіванки. Він схопив Леонсію в обійми і трохи не задушив її.
- І це в день весілля,- докірливо промовила вона, ледве звівши дух.
Френк відразу опустив руки.
- Як можете ви, Леонсіє, казати таке саме тепер? - гірко промурмотів він.
- А чому ж не можу? - спалахнула вона.- Ви кохали мене. Ви дали мені зрозуміти цілком щиро й відверто, що кохаєте мене. А проте сьогодні ж таки відмовились від своїх слів, коли охоче й радо одружилися із першою жінкою, що знадила вас своїм білим личком.
- Отже, ви ревнуєте,- дорікнув їй Френк, і серце йому забилось дужче, коли вона кивнула головою.- Я певен, що ви ревнуєте, а водночас ви, як кожна жінка, ще й кажете неправду. Мені зовсім не хотілось одружуватися. Я одружився тільки задля вас, задля самого себе, чи, радше, задля Генрі. Дякувати богові, я ще не втратив чоловічої честі.
- Чоловіча честь не завжди задовольняє жінок,- відказала Леонсія.
- А ви воліли б, щоб я був нечесний? - швидко спитав Френк.
- Я ж тільки закохана жінка! - благально мовила Леонсія.
- Ви жалите, як оса! - розпалився він.- Ви зі мною нечесні.
- А хіба жінка буває чесна, коли кохає? - щиро призналась Леонсія.- Чоловікам, видно, вистачає самої честі. А жінка живе лише коханням, я сама, як жінка, мушу признатися в цьому.
- Мабуть, це правда. Честь, як і математика, має свої логічні закони. А для жінок не існує ніяких логічних законів, тільки...
- Тільки добрий або поганий гумор,- закінчила за нього Леонсія.
Тієї миті Генрі й Цариця покликали їх до себе й тим поклали край розмові. Френк із Леонсією поспішили до них і почали розглядати величезне павутиння.
- Чи бачили ви будь-коли павутиння такого неймовірного розміру? - здивувалася Леонсія.
- Хотів би я глянути на ту почвару, що виткала його,- промовив Генрі.
- Я також хотів би її бачити, але не бути нею,- перефразував Френк його слова.
- На щастя, нам не треба йти туди,- сказала Цариця.- Ось наша дорога,- пояснила вона, коли всі запитливо глянули на неї, і показала на потік.- Багато разів я бачила цю дорогу в Свічаді Світу. Я стежила за трупом моєї матері, після того як його кинуто у вир, і бачила, що, допливши до цього місця, він пірнув під скелю.
- Але то ж був труп,- зауважила Леонсія.
Вони знову не приховували свого суперництва.
- Один із моїх вартових,- спокійно провадила далі Цариця,- гарний юнак, насмілився подивитись на мене так, наче я була його коханка. Його кинуто живцем у воду. І за ним я теж стежила в Свічаді. Допливши сюди, він виліз на берег. Я бачила, як він підповз он туди, під павутиння, а тоді відразу відсахнувся назад і впав у потік.
- Ще один покійник,- похмуро сказав Генрі.
- Ні. Я простежила за ним і далі. Деякий час було зовсім темно, і я не бачила нічого, але опісля, і то скоро, він виринув на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Серця трьох, Джек Лондон», після закриття браузера.