Читати книгу - "Дівчата з 13-ї вулиці"

— Припини, не стискай, бо вичавиш із мене дощ! — скрикнуло Прагнення швидше весело, ніж розгнівано.

— Чому ти втекло?

— Я не втікало. Це стається з усіма небажаними почуттями. Ми перетворюємося на пил і здіймаємося разом із Вітром.

— Куди?

— Не знаю. Мабуть, кудись на край світу.

— Ти було там коли-небудь?

— Ні. А ти, що ти тут робиш?

— Я пообіцяв Вітрові подружитися з ним.

— Йому пощастило.

— Немає в мене дому, немає, немає… Мушу бігти, мушу мчати, летіти… — зашумів Вітер. — Ти віддав мені своє серце… З тобою лечу, з тобою я мчу, ген далеко…

— Добре, що ми знову зустрілися! — сказало Прагнення. Але голос його неначе пригас.

Петрусь теж радів, хоча волів би повернутися додому. Стати на землі, пошукати зарослу бур’янами стежку, пролізти крізь дірку в паркані, продертися крізь колючі кущі, побігти до мами й розповісти їй про свої пригоди.

— А тепер покажи, чого ти навчилася! — мовила Клаудія, відкладаючи набік книжку. Увімкнула музику і, підспівуючи, підійшла до ліжка. Магдині пальці, мов за командою, заворушилися. — Ну, суперово! Домовимося, що на «так» робиш рух, ніби киваєш головою, тобто вгору й униз, а на «ні» — праворуч і ліворуч. Окей?

Магда зрозуміла й ворухнула рукою, показуючи «так».

— Чудово, прекрасно! — раділа Клаудія. — Якщо так і далі піде, то за тиждень зможеш писати мейли до свого хлопця! Або до подружок, як сама захочеш. Цікаво тільки, коли ти розплющиш очі. Так хочеться, щоб ти нарешті щось сказала, а найдужче кортить дізнатися, чи Агата казала правду про те, що їй снилося, чи вона все вигадала. Хоча, знаєш, навіть якщо це й казка, то дуже непогана, як гадаєш?

Прямісінько від Магди Клаудія побігла до Агати.

— Неймовірно! Ти її цьому навчила? Це чудово! — Агата схвально відреагувала на ідею Клаудії. — А батько був?

— На щастя, ні.

— Мабуть, він більше не заперечуватиме.

— Треба вигадати щось на зразок абетки, якийсь спосіб, щоб з нею поговорити!

— І тоді вона нам нарешті скаже, чий то був недопалок і банка з-під пива! І хто нам усе це підлаштував.

— Яка ти причепа! Хіба це так важливо?

Увечері Агата ліквідувала свій блог. Вона більше не відчувала в ньому жодної потреби. Була зовсім іншою людиною. Ну, може, не зовсім, але дівчина усвідомлювала, що йде в певному напрямку. Якому саме — вона ще не знала. Та була впевнена, що для початку в її шафі з’являтиметься дедалі більше кольорових речей.

«Тату, ти ж пробачиш мені, правда? — подумала вона. — Я тебе люблю й завжди любитиму. Але зрозуміла, що любов полягає в іншому. Не можна постійно відвертатися від життя, це сліпа вуличка. Мене цього навчила Магда. Коли приходжу до неї й спостерігаю за життям, зосередженим у невеликій кімнаті, замислююся, про що вона думає, коли почитавши якісь півгодини я підводжуся і йду, куди заманеться, а вона мусить залишатися там нерухома, мовчазна, неначе в клітці. Так само було і з моєю жалобою. Я ненавиділа матір, бо вона хотіла жити. Ненавиділа себе, бо не могла перестати жити. Не можна засуджувати людей, якщо їх не знаєш. Цього мене теж навчила Магда. Точніше, не вона, а ці двоє дівчат, Клаудія і Зоська. І ще хочу тобі сказати, що почуваюся так, наче я позбулася якогось обруча, що стискав мені серце. Нарешті я можу вільно дихати, можу сміятися, любити. Поки що немає кого. Ну, хіба що цього малого шибеника, Мацека. Але я знаю, що він, отой „хтось“ неодмінно з’явиться, хтось тільки мій. А поки я навчуся усміхатися, бо я не сподобаюся йому похмурою. Тому пробач мені, Тату. І пам’ятай, що я завжди тебе любитиму».

Перш ніж блог пішов у віртуальне небуття, Агата скопіювала Рафалову адресу.

«Мабуть, ти мене вже не пам’ятаєш, ти написав комент на моєму блозі, а я не відповіла. Пробач. Хочу тільки сказати, бо так буде по-чесному, що життя не таке жахливе, як я думала. Я знайшла дівчину з моїх снів, знайшла в реальному житті. Ні, це не те, що можна подумати. Ніщо нас не єднає. Вона непритомна й приходила в сни, щоб мене розбудити. Я розумію, що все це здається жахливо банальним, але це правда. Спасибі за листа й пробач, що не відповіла, але життя все-таки прекрасне! Щиро, Агата».

Очі Зосі нагадували два блюдця.

— Абетку? — прошепотіла вона вражено.

— Це ж геніально, хіба ні?! Навіть, якщо вона відповідатиме поки що «так» або «ні», — захоплено говорила Агата.

— Ти її мамі казала? — спитала Зоська.

— Е-е-е, ні… я так поспішала до Агати. Але тепер ми зможемо її про все розпитати. Вам не здається, що це фантастика?! — схвильовано вигукнула Клаудія.

— Мене це трохи лякає. Нині ж моя черга.

Зося з острахом увійшла до Магдиної кімнати. Глянула на обличчя дівчини й побачила на ньому очікування, хоча може, їй це лише здалося.

— Привіт! — невпевнено проказала вона.

Магдина долоня піднялася на знак привітання.

— Я й не уявляла, що це буде саме так! Мені трохи лячно, розумієш?

Магда зробила жест, який Зоська зрозуміла як «не переймайся».

— Тремчу, неначе в мене прем’єра. Зуби цокотять. Ти справді жива! Я тут дурниці верзу, адже ти жила весь час. Просто раніше все було по-іншому. Чесно, це неймовірно! Я навіть не знаю, що сказати! Гаразд, спершу робота. Ось черговий уривок із казки:

Коли Петрусь подумав про маму й про те, що вона неодмінно знайшла би, що порадити й вигадала спосіб, як порятувати