Читати книгу - "Війна і мир"

— О, ох! — охнув Несвицький, неначе від пекучого болю, хапаючи за руку почтового офіцера.— Подивіться, упав один, упав, упав!

— Два, здається?

— Якби я був царем, ніколи б не воював,— сказав Несвицький, одвертаючись.

Французькі гармати знову поспішно заряджали. Піхота в синіх капотах бігом рушила до мосту. Знову, але в різних проміжках, з'явилися димки, і заклацала, затріскотіла картеч по мосту. Та цього разу Несвицький не міг бачити того, шо робилося на мості. З мосту здійнявся густий дим. Гусари встигли запалити міст, і французькі батареї стріляли по них уже не для того, щоб перешкодити, а тому, що гармати були наведені й було по кому стріляти.

Французи встигли зробити три картечних постріли, перш ніж гусари повернулися до коноводів. Два залпи було зроблено неправильно, і всю картеч перенесло, а зате останній постріл влучив у середину купки гусарів і повалив трьох.

Ростов, заклопотаний своїми взаєминами з Богданичем, зупинився на мосту, не знаючи, що йому робити. Рубати (як він завжди уявляв собі бій) не було кого, допомагати в запалюванні мосту він теж не міг, бо не взяв з собою, як інші солдати, віхтя соломи. Він стояв і оглядався, як раптом затріщало по мосту, немов розсипані горіхи, і один з гусарів, який був ближче за всіх від нього, застогнавши, впав на поручні. Ростов підбіг до нього разом з іншими. Знову вигукнув хтось: "Ноші!" Гусара підхопили чотири чоловіка і стали піднімати.

— Оооо!.. Облиште, ради Христа,— закричав поранений; але його все ж підняли й поклали.

Микола Ростов одвернувся і, неначе шукаючи чогось, став споглядати далину, воду Дунаю, небо, сонце! Яким гарним здалося небо, яким блакитним, спокійним і глибоким! Яке яскраве й урочисте призахідне сонце! Як привітно-глянсувато блищала вода в далекому Дунаї! І ще кращі були далекі, голубіючі за Дунаєм, гори, монастир, таємничі міжгір'я, залиті до вершечків туманом соснові ліси... там тихо, щасливо... "Нічого, нічого б я не бажав, нічого б я не бажав, якби я тільки був там,— думав Ростов.— У самому мені і в цьому сонці так багато щастя, а тут... стогін, страждання, страх і ця неясність, ця поспішність... Он знову кричать щось, і знову всі побігли кудись назад, і я побіжу з ними, і ось вона, ось вона, смерть, надо мною, круг мене... Мить — і я ніколи вже не побачу цього сонця, цієї води, цього міжгір'я..."

В цю хвилину сонце стало ховатися за хмарами; попереду Ростова з'явилися нові ноші. І страх смерті і нош, і любов до сонця й до життя — все злилося в одне болісно-тривожне враження.

"Господи боже! Той, хто там у цьому небі, спаси, прости і захисти мене!" — прошепотів сам собі Ростов.

Гусари підбігли до коноводів, голоси стали гучніші і спокійніші, ноші зникли з очей.

— Що, брат, понюхав пороху?..— прокричав у. нього над вухом голос Васьки Денисова.

"Усе закінчилося; але я боягуз, так, я боягуз",— подумав Ростов і, важко зітхаючи, взяв з рук коновода свого Грачика, який відставив ногу, і став сідати.

— Що це було, картеч? — спитав він Денисова.

— Та ще й яка! — прокричав Денисов.— Молодцями працювали! А робота паскудна! Атака—любе діло, рубай у песі, а тут, чорзна-що, б'ють, як у мішень.

І Денисов від'їхав до групи, що зупинилася недалеко від Ростова: полкового командира, Несвицького, Жеркова і почтового офіцера.

"Однак, здається, ніхто не помітив",— думав сам собі Ростов. І справді, ніхто нічого не помітив, бо кожному було знайоме те почуття, якого вперше зазнав необстріляний юнкер.

— Ось вам реляція й буде,— сказав Жерков,— дивись, і мене в> підпоручики підвищать.

— Повідомте кнеза, що я міст запалював,— сказав полковник урочисто й весело.

— А коли про втрату спитають?

— Дрібничка! — пробасив полковник,— два гусари поранено і одного наповал,— сказав він з очевидною радістю, не можучи втриматися від щасливої усмішки, звучно відрубуючи красиве слово наповал.

IX

Переслідувана стотисячною французькою армією під начальством Бонапарта, зустрівана вороже настроєним населенням, не довіряючи більш своїм союзникам, зазнаючи нестатку продовольства й вимушена діяти поза всіма передбачуваними умовами війни, російська тридцятип'ятитисячна армія, під начальством Кутузова, поспішно відступала вниз по Дунаю, зупиняючись там, де її наздоганяв ворог, і відбиваючись ар'єргардними боями, лише наскільки це потрібно було для того, щоб відступати, не втрачаючи важкого майна. Були бої при Ламбаху, Амштетені і Мельку; але, незважаючи на хоробрість і завзятість, з якою билися росіяни і яку визнавав сам ворог, наслідком цих боїв був лише ще швидший відступ. Австрійські війська, які уникнули полону під Ульмом і приєдналися до Кутузова біля Браунау, відділилися тепер від російської армії, і Кутузов був полишений тільки на свої кволі, виснажені сили. Захищати далі Відень не можна було й думати. Замість наступальної, глибоко обдуманої за законами нової науки — стратегії, війни, план якої передав Кутузову під час його перебування у Відні австрійський гоф-крігсрат, єдина, майже недосяжна мета, що стояла тепер перед Кутузовим, полягала в тому, щоб, не занапастивши армії, подібно до Мака під Ульмом, з'єднатися з військами, які йшли з Росії.

28 жовтня Кутузов з армією перейшов на лівий берег Дунаю і вперше зупинився, поклавши Дунай між собою і головними силами французів. 30-го він атакував дивізію Мортьє, шо була на лівому