Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том II"

Хапаючись за різні речі руками, я попрямував до стернової рубки. По дорозі мене мало не змило водою, яка так і гуляла по палубі… І тільки я встиг вскочити в рубку, зачинити за собою двері, як з переговорної труби вирвався вкрай схвильований голос дяді Власа:

— Левко, ти в рубці?..

— В рубці!

— Без мого дозволу нікуди не виходити!

— Єсть не виходити.

Тепер я міг тільки крізь ілюмінатори спостерігати, що діється на палубі й на морі навколо нас.

А діялось таке, що важко й описати. Шхуна раз у раз занурювалася носом у воду і аж зупинялася на якусь мить, мотори неспроможні були пробити товщу води; здавалось, що вже далі ми й не підемо. Але ні, шхуна все-таки скидала з своїх плечей воду і знову опинялась на високій хвилі. Тоді по палубі з лютим сичанням перекочувались піняві вали і, вже безсилі, зникали за бортами.

Я бачив, як один такий водяний вал збив з ніг боцмана, що пробирався від шлюпки по лівому борту, мабуть, на капітанський місток. Збив і покотив по палубі, як легеньку тріску. На якусь мить він і зовсім зник під водою. Я скрикнув несамовито:

— Боцмана змило!

Ваня швидко повернув зблідле перевтомлене обличчя до ілюмінатора, не знімаючи рук із штурвала.

Але в ту ж мить ми побачили боцмана біля леєрів. Вода схлинула, а він притьмом звівся на рівні ноги і, балансуючи, побіг на місток до дяді Власа. Виявилось, що його й не могло змити за борт, бо він завбачливо обв'язав себе вірьовкою та прикріпився до якоїсь залізної скоби.

Ваня усміхнувся полегшено і сказав:

— Даремно ти злякався за нашого боцмана. Він такий, що й чорта перехитрує.

На лобі у Вані блищали краплини поту.

Я знову припав до ілюмінатора. Велетенський водяний стовп, здавалось, рухався на нас. Шхуну то клало на борти, то розвертало так, що Ваня аж зубами скрипів, натискуючи на ручки штурвала, то піднімало носом угору, то спускало вниз… Натужно ревів мотор, вибиваючись з останніх сил, а шхуна борсалась у хвилях, мов жива істота. Чутно було, як тріщать шпангоути, здавалось, судно от-от розвалиться…

Чи встигнемо втекти, поки водяний стовп втратить силу, почне осідати в море?.. Чи не відмовить мотор?.. Чи витримає саме судно?..

— Всім надіти рятувальні пояси! — пролунало з переговорної труби.

І тільки тепер я остаточно зрозумів, яка небезпека нам загрожує. Звичайно ж — злякався. Але не дуже. Просто була гостра і моторошна цікавість: а що буде далі?

Чому ж я не дуже злякався? Та тому, що був не сам, а серед людей. Тому, що шхуну вів дядя Влас, а я твердо вірив, що він завжди вийде з будь-якої небезпеки.

Я надів на себе корковий пояс — їх кілька лежало тут же, в стерновій рубці, — а другим підперезав Ваню, як він звелів. Сам він не міг цього зробити, бо не випускав штурвала з рук і на одну мить. Ногами він упирався в протилежні стінки, щоб не так кидало з боку на бік, а руками та грудьми налягав на штурвальне колесо.

Шхуна маневрувала, намагалася якось відірватися від смерчу. Інколи здавалось, що ми вже таки відірвалися, але смерч знову змінював напрямок, і треба було одразу ж, не гаючи й секунди, лягати на інший курс…

Та ось, нарешті, ми ясно побачили, що товстелезний водяний стовп почав посередині тоншати, втрачати швидкість. Шхуна, змінивши курс, зробила ще один стрибок від нього.

А смерч лишився осторонь і дедалі тоншав та тоншав посередині. А через півгодини чорний стовп розірвався навпіл, і тепер знову з неба звисав велетенський хобот, а під ним на морі стояв високий чорний конус. Навіть не вірилось, щоб вода могла набути такої форми.

Хобот потроху втягався в хмари, а конус осідав, нижчав, ніби його ковтало море.

Ось і зовсім не стало ні хобота, ні конуса, ні чорного водяного стовпа.

Наче й не було. Наче то він нам тільки привидівся.

Надвечір вітер трохи упав. Шхуна знову підняла паруси, бо після багатогодинної боротьби з шаленим штормом пального лишилося обмаль. Ми лягли на свій головний курс.

— Левко! — обізвалася переговорна труба: — Їсти дуже хочеш?

— Я галети гризу, — відповів я.

Під час шторму наш кок Гриша, звісно, ніякої їжі не варив. Він сидів у радіорубці, надівши на голову чорні навушники, і тримав зв'язок з базою. Та нам і не до їжі було. Тепер же, коли шторм трохи вгамувався, матроси відкривали м'ясні консерви, згущене молоко і їли з галетами.

— Як догризеш, приходь на місток, — сказав дядя Влас.

Я, звичайно, вже не став догризати, а бігом подався до дяді Власа.

Зюйдвестка та гумовий плащ на ньому були мокрі й блищали. Після кожного удару хвилі об борт високо вгору здіймався фонтан водяних бризок, і дядя Влас ховав голову під захисний козирок на містку, а потім знову сідав рівно і пильно вглядався в море. Мені він наказав сісти під передню стінку, яка захищала од вітру й води.

— Ну як, Левко, страшно було?

— І зовсім не страшно, — відповів я. Він посміхнувся:

— Герой!.. А ми ж могли отут і кінці віддати. От коли б твоя мама побачила!.. Ну, тепер уже відштормило… А тебе так і не загойдало? — спитав здивовано.

— Ні, тільки понудило трохи.