Читати книгу - "Настане день, закінчиться війна…"

Першого червня 1937 року з протилежних боків гостинця Рава-Руська – Львів у присілку Гораєсь на камінецьку дорогу одночасно з’їхали дві підводи. Вже з першого погляду стало зрозуміло, що з’явилися вони тут з однакової причини: фірмани правили парою коней, на задній лавці сиділо по одному пасажирові, а перед ними лежили валізи і скрині. Єдине, що розрізняло їх, було те, що на одному з пасажирів була чорна сутана. Інший був цивільний.

Як і належить істинному християнину, фірман другої підводи пропустив перед себе священика і лише потім рушив услід. Він побачив, що підвода попереду зупинилася. Зупинив і він коней. А священик обернувся і приязно привітався:

– Христос Воскрес!

– Воістину Воскрес! – підняв капелюх другий пасажир, вже середнього віку чоловік у добротному костюмі.

– Ви у Кам’янку Лісну їдете? – запитав священик.

– Мені казали, що сюди іншої дороги немає.

– То ви не місцевий?

– Ні. Я новий вчитель місцевої школи. Олексій Кульчицький, прошу пана. Їду на нове місце праці.

– Тоді ми з вами в однаковому становищі, – відповів священик. – Я вас запрошую пересісти до мене.

– Із задоволенням! – сказав вчитель і, кинувши фірману, щоб їхав услід, пересів на першу підводу.

Рушили.

– А ви, я так розумію, новий тутешній парох, – сказав, зручніше примостившись, Кульчицький.

– Так, ви не помилилися, – відповів той. – Василь Дацишин. Прямую зі Щурова у це ось село.

– А дотеперішній парох? Помер?

– Ні. Слава Богу, ні. Отцю Саламону вже 63 роки, і йому важко вести справи у такій великій парафії. Тому він попросився на меншу. Так ми з ним помінялися селами. Підвода назад забере його речі. А ви?

– Ну, а я приїхав на звільнене після смерті мого попередника місце. До речі, мені говорили, що школа і церква у селі – поруч.

– Отже, будемо працювати разом, – зрадів священик. – Школа українська чи утраквістична?

– А що там ділити? Звичайно, українська. Батьки вибили на плебісциті тридцять другого року.

– О, я бачу, ви ознайомлені із місцевою ситуацією значно більше, ніж я, – похвалив отець.

– Мене, природно, цікавило, у якому середовищі я працюватиму, – скромно відказав Кульчицький.

Появу одразу двох новачків у селі обговорювали довго. Якщо із «перемиванням кісток» панові вчителю довелося відкласти – навчання починалося через три місяці, а поки що увесь свій час Кульчицький присвятив власному розташуванню і підготовці школи до прийому дітей, то отець Дацишин змусив про себе заговорити одразу. Першої ж неділі, неприємно вражений обережними, але все ж розмовами під час утрені, він звернув на це увагу парафіян і наполегливо попросив їх не розмовляти. Саме цей його сміливий жест припав до душі Теодорові Засмужному, який дещо обережно зустрів появу нового пароха. Надто вже багато значив для нього Лев Саламон. Але життя тривало, і доводилося зважати на реалії.

А тим часом священик розгорнув кипучу діяльність: то він звернувся до жінок, щоб вишили фелони, то підтримав ініціативу деяких парафіян поставити обабіч престолу статуї Ісуса і Матері Божої. Такими діями він завоював собі досить високий авторитет. Побачивши, що церква перебуває у не найкращому становищі (штукатурка обсипалася, дах протікає), він звернувся до жителів села з пропозицією ремонту.

А зовсім поруч, через дорогу, Олексій Кульчицький проводив свою підготовку до нового навчального року. Він пішов слідом нового священика і, зібравши батьків своїх майбутніх учнів, розповів про проблеми школи, її ремонт, заготівлю дров на зиму.

Закінчитися цей рік обіцяв в основному мажорно.

Довгий час ніхто доконечно не знав про минуле пана вчителя, чи жонатий він і якщо так, то чому приїхав сам. Аж якось на щотижневому базарі у Жовкві місцевий майстер Степан Холод дізнався, що нового вчителя прислали їм як покарання за те, що той був членом комуністичної партії. Холод розповів про це своїй жінці, а це було те саме, що виголосити оповідь у церкві. Через два дні про це знали всі у селі.

Дійшли чутки і до Засмужних. Старий Теодор лише знизав плечима.

– Нормальний вчитель! – сказав він, коли Степан повідомив йому цю новину. – Дітей вчить добре, вони його люблять. Це все дурниці.

– Не хотів би я, щоб моїх дітей вчив комуніст, – відповів дещо ображений на цю байдужість дядька Степан.

Теодор вийняв з рота люльку. У його очах Степан одразу ж вгадав, що дядьку скаже у наступну мить.

– Та ти спочатку женись, а вже потім про дітей розмірковуй! Та зробіть так, щоб батьки хоч на старість потішилися внуками!

Степан нахмурився. Дядько знав, що говорив. У брата Івана так і не відгуляли жодного весілля, хоч найстаршій Ганні вже минуло тридцять, а брати Степан і Дмитро були не набагато молодшими. Може, саме тому Теодор перестав сердитися на сина Михайла за поспішне весілля, тим більше що невістка була знову при надії.

З усіх каменюхів найбільше зацікавило минуле вчителя Петра Липака. Він єдиний серед селян був членом КПЗУ і старався впроваджувати комуністичну ідеологію всюди, куди прийдеться. Правда, великими успіхами на цій ниві він похвалитися не міг, каменюхи були обережними, у своїй більшості аполітичними, а коли справа стосувалася комунізму, то й агресивними. Зрозумівши, що дорослі односельці втрачені для світлого майбутнього, Петро Липак вирішив переключити свою діяльність на молодь, тим більше, що вчить їх його-таки однодумець і однопартієць.

Тому пізньої осені, після того, як Олексій Кульчицький відпустив дітей додому (надворі сутеніло рано, а дітям ще добиратися до розкиданих хуторів), у двері шкільної кімнати постукали і, дочекавшись запрошення, на порозі з’явився Петро Липак.

– Ви до мене? – здивовано запитав вчитель.

– Так, якщо ваша ласка, я хотів би поговорити з вами, – відповів Липак.

– Я вас слухаю. – Кульчицький показав на лавку. – Ви, як я знаю, не батько мого учня.

– Ні, пане вчителю. Я поки що не батько. Я тут з іншої причини.

– Я весь увага.

– Пане вчителю! – почав Липак. – Хоча, я думаю, вам буде приємніше звертання «товаришу»!

Олексій Кульчицький завмер. Він злегка здригнувся, майже непомітно, але це помітив відвідувач. Помітив і поспішив заспокоїти.

– Прошу мене не боятися, товаришу! Як і ви, я належу до Комуністичної партії Західної України.

Але Кульчицький вже опанував себе.

– Боюся, вас увели в оману, – сказав він. – І я не є комуністом.

Почувши таке, Липак недовірливо подивився на вчителя і спробував викликати співрозмовника на відвертість.

– Ви не думайте, я не провокатор! – примирливо мовив Петро. – Кажу ж, ми з вами єдині комуністи у селі.

– Пане Не-Знаю-Як-Вас-Звати! – терпляче відказав Кульчицький.

– Липак. Петро Липак.

– Отже, пане