Читати книгу - "Диво"

– Унтершрібен! – вигукнув він ще раз, бо професор вагався; дурний професор, злякався звичайнісінького виклику в гестапо, де його щось там спитають і випустять, щоправда, можуть і не випустити, таке теж часто буває, але вже раз тебе отак запрошують, а не забирають уночі, як сонну курку, то це прикмета добра, отож:

– Унтершрібен!

Професор нарешті підписався в одержанні повістки, мотоцикліст сховав папірця до своєї суми, загримів плащем, недбало повернувся і пішов з кабінету через довгий коридор, усіяний, мов небо зірками, суворими очима святих: годилося б, звичайно, сказати «ауфвідерзеєн», але до такої гречності мотоцикліст не досягнув, бо це ж таки не Німеччина і професор хоч і справжній, як видно, але більшовицький, а з більшовиками мотоцикліста було покликано боротися, а не розкланюватися.

Гестапо містилося в будинку на Володимирській. Хоч зовні стояла варта, за важкими дверима Отава ніс у ніс зіткнувся відразу з двома автоматниками, а ще два такі самі стояли трохи далі від дверей на підвищенні, що проходило через увесь вестибюль на кшталт естради. На тій «естраді» крутилося ще кілька людей у цивільному і серед них – молода білява жінка з такими повними грудьми, наче вона мала годувати дитину.

Один з вартових мовчки простягнув руку, Отава поклав йому в долоню свою повістку.

– Чекати, – сказав німецькою мовою вартовий. Всі вони, починаючи з мотоцикліста, починаючи ще від охоронців Сирецького табору, в звертанні до місцевого населення вживали тільки інфінітивної форми. Не казали: «іди», «сідай», «працюй», «почекай», а – «іти», «сідати», «працювати», «почекати».

Певно, цією безособовістю в звертанні вони хотіли відкреслити свою зневагу до повойованих або ж одразу хотіли призвичаїти цивільне населення до казарменого жаргону.

Вартовий зняв телефонну трубку, попросив якийсь номер.

– До вас тут, – сказав комусь, поглянув на повістку, не без здивування промовив: – Професор. Професор Отава. Добре.

Поклав трубку, глянув на Отаву вже й зовсім по-звірячому, так ніби той заподіяв йому не знати якого лиха своїм несподіваним тут, у цій похмурій установі, званням, гаркнув:

– Чекати тут!

З «естради» спустилася жінка, підійшла до професора, сказала йому по-українськи:

– Вас просять зачекати тут.

– Дякую, – відповів Отава, – в пропонованому мені обсязі я, здається, можу досить добре розуміти німецьку мову.

– За вами зараз прийдуть, – не слухаючи його, завчено сказала жінка і відійшла вбік.

На професора дивилися всі: вартові коло дверей, вартові на «естраді», кілька підозрілих цивілів – чи то шпики, чи кат. Йому неприємні були ці оглядини, ще неприємнішим було очікування коло дверей, принизливе й жалюгідне, він відчував себе зараз у становищі хворого, якого розрізали на операційнім столі й забули або не захотіли зашити. Якби це було за інших обставин, десь до війни у своєму рідному місті (а тепер воно стало чуже, чуже!), то він би нізащо не став ждати, сказав би: «Що? Треба ждати? Ну, то я іншим разом» – і пішов би собі. Але тут не мав куди йти, був у пастці, знав, що випустити звідси його ніхто не випустить; не прийти сюди теж не міг, бо однаково б забрали, а так ще була якась надія, він досить недвозначно висловив її синові, коли йшов до гестапо, попросив Бориса, щоб той ждав його, щоб нікуди не виходив з помешкання, не наражався на небезпеку, дуже просив сина, і той обіцяв, тільки вже, коли батько був коло дверей, Борис глухо спитав: «А коли не вернешся?»

Отава вдав, що не почув синового запитання, мерщій зачинив за собою двері, він хотів вернутися, вірив чомусь, що повернеться додому, а що далі? – не знав. Якби не син, то не було для нього ніякої трагедії навіть у смерті. Але був син. А ще була справа його життя. Власне, в кожного є якісь справи, але вбивають людей, не питаючи, що вони полишають по собі незакінчене, нездійснене. Мабуть, невикінчених справ гине з людьми більше, аніж маємо довершених.

Нарешті за Отавою прийшли. Невисокий чорнявий молодик з розчесаним на проділ лискучим волоссям, густо намазаним брильянтином, поважно спустився по сходах, підійшов до вартового, відібрав у нього повістку, помахуючи нею недбало, знову попрямував до сходів, здаля вже кинув через плече Отаві:

– Комм! [4]

Підіймалися на третій чи четвертий поверх, сходова клітка загороджена була густою дротяною сіткою, щоб не спробував ніхто кинутися з висоти й таким чином позбутися передчасно всіх тих мук, які йому готовано; плутали довгими коридорами з мертвими дверима, професорові здавалося, що вони ніколи нікуди й не прийдуть, він хотів, щоб це був просто немилий жарт, щоб його отак поводили-поводили, а потім і випустили з цього похмурого «палацу праці», бо й що б він мав тут казати, про що свідчити? Але розчинилися одні з багатьох безликих дверей, він опинився в казенній, погано вибіленій кімнаті, в якій, окрім столу і двох стільців, нічого не було; чорнявий кинув йому «Ждати!» – і зник, але вийшов не в ті двері, що вони ввійшли, а в інші, які були в бічній стіні і вели, як устиг помітити Отава, в таку саму мертву, голу кімнату.

Професор трохи постояв посеред кімнати, сподіваючись, що до нього прийдуть, але нікого не було, зате невідчепно з’явилося відчуття, що за ним стежать, аж він став озиратися навколо, але ніде не побачив нічого схожого на пристрій для стеження, на нього могли дивитися хіба що крізь шпарку в дверях, але це якось видавалося занадто несерйозним для такої похмурої установи.

Сідати на стілець не хотілося, бо якщо його стануть допитувати (про що? про що?), то вже неодмінно посадовлять на стілець і примусять сидіти довго-довго, велітимуть думати, зважувати. Неважко уявити перебіг такої процедури.

Отава пройшовся по кімнаті, став біля вікна. Сподівався, що побачить Київ, може, Хрещатик, а може, й Софію, з висоти Київ ще прекрасніший, аніж з землі, хоча, звичайно, не з усякої висоти, як він у цьому вже пересвідчився, сидячи на сирецькому пагорбі. Однак не Київ