Читати книгу - "Зірки Егера"

Через луг риссю під'їхало ще "вісімнадцять вершників в угорському одязі різного крою. Серед них був високий, стрункий чоловік з орлиним пером на шапці. Замість плаща його плечі вкривав суконний ментик вишневого кольору.

— Пане лейтенант,— звернувся до нього солдат, що заїхав у річку на коні,— мабуть, вода дуже брудна, кінь не хоче пити.

Вершник з орлиним пером на шапці погнав коня в річку й подивився на воду.

— У воді кров! — сказав він здивовано.

Берег заріс верболозом, що жовтів квітом. Земля голубіла фіалками. Легенький вітерець доносив солодкі весняні пахощі.

Лейтенант стьобнув коня і проїхав кілька кроків угору проти течії. В кущах він побачив незнайомого хлопця в одній сорочці, який стояв по коліна у воді й змивав кров з пораненої голови. Голова у нього була велика, як у бугая. Очі чорні, погляд рішучий, вуса стирчали, наче колючки. Біля нього на траві валялися доломан, жовті чоботи, шапка і шабля в чорних шкіряних піхвах.

Ось чому в річці вода стала кривавою.

— Хто ти такий, брате? — спитав його лейтенант.

Хлопець недбало відповів:

— Іштван Мекчеї.

— А я — Іштван Добо. Що з тобою?

— Турок мене поранив, хай йому біс! — І Мекчеї приклав руку до голови.

— Турок,— мовив Добо, блиснувши очима.— Бусурманська його душа! Та він ще не встиг відійти далеко! Скільки їх? Гей, хлопці!

І Добо виїхав на берег.

— Не турбуйтеся,— кинув Мекчеї.— Я вже з ним покінчив.— Он він лежить позаду.

— Де?

— Десь тут неподалік.

Добо наказав своєму ординарцеві:

— Давай сюди корпію, полотно.

— І там вище теж є,— сказав Мекчеї, знову прикладаючи долоню до чола.

— Турки?

— Ні, старий дворянин з дружиною.

Кров текла по обличчю, і Мекчеї знову нахилився до води.

Добо поскакав на своєму жеребці вгору за течією і невдовзі побачив старого і жінку. Старий сидів в самій сорочці біля самої води, а жінка, огрядна бабуся, змивала з неї кров.

— Бог в поміч! — крикнув Добо.— Велика рана?

Старий зиркнув на нього з-під лоба й відмахнувся:

— Турецький удар...

Лише тепер Добо побачив, що у старого немає однієї руки.

— Щось дуже знайоме мені це обличчя...— пробурмотів він, злізаючи з коня, і назвав себе: — Я Іштван Добо!

Старий глянув на нього.

— Добо? Ти ба! То це ти, брате Пішто? Як же мені не знати тебе! Ти ж бував у мене, в старого Цецеї.

— Пам'ятаю, аякже. То що це тут з вами приключилося?

— Ет,— старий знову підставив голову дружині,— собаки-бусурмани напали на нас у дорозі. На моє щастя, саме приспів отой юнак. Ох, і молодчага! Кришив їх, як гарбузи. Але і я дав їм чосу, бив по них просто з воза.

— Скільки ж їх було?

— Десяток, трясця б їх ухопила! Наше щастя, що вони нас не подолали. У мене із собою десь із чотириста золотих, як не більше.— І він ляснув рукою по капшучкові, що висів на боку.

— А той хлопець живий? — запитала жінка.

— Живісінький,— відповів Добо.— Он він там, нижче за течією, умивається.

Добо глянув на вбитого турка, що лежав неподалік, заюшений кров'ю.

— Піду подивлюся, з ким же вам довелося мати справу,— сказав він і пустився по берегу в об'їзд до дороги.

У верболозі Добо знайшов ще сім трупів: двох угорців і п'ятьох турків, а на дорозі побачив перекинутий у канаву повіз, запряжений трьома кіньми. Молодий возій збирав і складав скрині, що випали на землю.

— Не трать даремно сили, брате. Зараз буде допомога,— гукнув йому Добо.— Там, брате, не один турок,— повідомив він хлопця,— їх там п'ятеро. А рубав ти так, що можна позаздрити!

— Але має бути ще один,— відповів Мекчеї.— Той, видно, у воді лежить. А моїх солдатів ви знайшли, брате Добо?

— Знайшов. Одному, бідоласі, голову розрубали навпіл.

— Нас було всього троє.

— А турків?

— Їх, собак, десятеро!