Читати книгу - "Темна матерія"

— Ти не такий, як він, — каже вона.

— Хто?

— Мій Джейсон.

— А який?

— М’якший. У тому, що стосувалося роботи, він був надзвичайно жорсткий. Я ніколи не зустрічала такої одержимої людини.

— Ти була його терапевтом?

— Іноді.

— Він був щасливий?

Я відчуваю, як вона обмірковує моє питання в темряві.

— То як? — питаю. — Я зачепив делікатне питання лікарської таємниці?

— Теоретично, ви обидва — це одна особа. Очевидно, це вже якась нова сфера. Хоча ні. Я б не сказала, що він був щасливий. Його життя було інтелектуально насичене, але, по суті, одновимірне. Він займався тільки роботою. Останні п’ять років у нього не було ніякого життя поза лабораторією. Фактично, він у ній і жив.

— Ти знаєш, саме оцей твій Джейсон і зробив усе це зі мною. І зараз я сиджу тут, бо кілька ночей тому, коли я повертався додому, хтось викрав мене, приставивши пістолет мені до лоба. Цей «хтось» приволік мене на закинуту електростанцію, накачав наркотиками, витряс із мене купу інформації про моє життя і про вибір, який я зробив. Про те, чи я щасливий. Про те, чи хотів би я прожити життя інакше. Тепер я починаю пригадувати. А потім я прокинувся у вашій лабораторії. У вашому світі. Думаю, що твій Джейсон і зробив усе це.

— Ти хочеш сказати, що він заліз у куб, якимось чином знайшов твій світ, твоє життя, і помінявся з тобою місцями?

— Ти вважаєш, він був здатний на це?

— Не знаю. Це якесь божевілля.

— А хто ж іще міг це зробити?

Аманда хвилину мовчить.

Нарешті вона каже:

— Джейсон був одержимий «неходженими шляхами». Він говорив про це постійно.

Я відчуваю, що мною знову опановує гнів, тож кажу:

— Якась частина мене й досі не хоче в це вірити. Тобто, якщо йому потрібне було моє життя, він міг би просто вбити мене. Так ні, він морочиться, робить мені ін’єкції, і не тільки цим препаратом, а ще й кетаміном, який мене вирубив і стер усі мої спогади про куб і про все, що він учинив. А потім буквально вкидає мене у свій світ. Навіщо?

— Насправді, в цьому немало сенсу.

— Ти так вважаєш?

— Він же не монстр. Якщо він так учинив із тобою, значить у нього було якесь раціональне пояснення. Так це називається, коли начебто пристойні люди виправдовують свої непристойні вчинки. Там, у твоєму світі, ти видатний фізик?

— Ні, я викладач у посередньому коледжі.

— Ти заможний?

— Із професійної і фінансової точки зору, я не вартий і нігтя твого Джейсона.

— Ну, ось. Він же сам каже, що дає тобі шанс усього твого життя. Він хоче спробувати іншого життя. То чому б і тобі не дати шанс? Я не кажу, що це правильно. Я розповідаю про те, як гарна людина довела себе до таких жахливих учинків. Це — вступний курс «Соціальна психологія 101».

Вона, мабуть, відчуває, що мною оволодіває лють, бо каже:

— Джейсоне, не варто казитися саме зараз. За хвилину ми повернемося в той коридор. Ми — важелі управління. Твої слова, чи не так?

— Авжеж.

— Якщо це правда, якщо наш емоційний стан якось впливає на вибір цих світів, то куди нас заведе твоя лють і заздрість? Не можна, щоб ти втримував цю енергію, відчиняючи двері. Тобі треба якимось чином відпустити її.

Я відчуваю, що препарат починає діяти.

Мої м’язи розслабляються.

На секунду гнів щезає в річці миру й спокою, і я б усе віддав, щоб це не закінчувалося, щоб я так і плив у її хвилях.

Коли Аманда вмикає ліхтар, стіни, перпендикулярні до дверей, зникають.

Я дивлюся на шкіряну сумку з рештою ампул і думаю: якщо цей гад, що зробив це зі мною, зумів управляти цим ящиком, то і я навчуся.

У синьому світлі Аманда спостерігає за мною.

Я кажу:

— У нас залишилося сорок чотири ампули. Двадцять дві спроби, щоб усе виправити. Скільки той, другий, Джейсон прихопив із собою в куб?

— Сотню.

Чорт.

Я відчуваю напад паніки, та однаково всміхаюсь.

— Думаю, нам пощастило, що я набагато розумніший за нього, еге ж?

Аманда сміється, підводиться і простягає мені руку.

— У нас одна година, — каже вона. — Ти готовий?

— Цілком.