Читати книгу - "Стріляй, як дівчисько"

Я байдуже кивнула, намагаючись затамувати лють.

Та ти просто геній. Може, іншим разом вони мені повірять, коли я скажу, що звільнена, і перестануть поводитися так, ніби я, бігаючи на вулиці, просто не хочу зіпсувати собі зачіску?

Вона відмовилася видати мені дозвіл літати. Розчарована, я повернулася в Остін і вже чимраз менше вірила в те, що зможу подолати бюрократію.

У наступні кілька місяців суперечка між мною і моєю ланкою командування, лікаркою та її ланкою командування досягла апогею. Вони ухвалили найбезглуздіше рішення з усіх, що я чула коли-будь. Вони дозволять мені літати, але я мушу скласти випробування, яке вони самі й вигадали. При повному спорядженні мені треба було відбігти на п’ятсот з гаком метрів від літального апарата. Згідно з легендою, вертоліт з боєприпасами загорівся, і я мала довести, що здатна відбігти на безпечну відстань.

— Ви знущаєтеся? — кинула я у відповідь. — Хіба я не довела в Афганістані, що можу відбігти від ушкодженого вертольота?

Мій реальний досвід не мав такого значення, як їхня симуляція. Це дуже типово для військової справи. Невже їм байдуже? Вони ж просять мене знову пошкодити собі коліно! Чи настане нарешті та мить, коли повторні травми коліна й приховувана травма спини надовго (а може, й назавжди) виведуть мене з ладу? Їхнє безглузде випробування стало для мене останньою краплею. Очевидно, вони не хотіли глянути на це ширше, а я не збиралася знову травмуватись, щоб їм полегшало й вони дозволили мені літати.

Часом, коли доля волає до тебе, треба дослухатися. Тепер, коли я зустріла Брендона й пізнала справжнє щастя, думка про те, що мене відрахують зі складу пілотів, раптом перестала здаватися кінцем світу. Може, варто завершити цю частину мого життя й почати нову? Майже кожен, із ким я літала, приховував якусь хворобу або травму, але мене ці забавки вже почали втомлювати. Настав час просто пустити все на самоплив.

Не так я уявляла собі закінчення кар’єри. Я думала про святкування й фінальні польоти. У мене такої можливості не буде. Хоч як дивно звучить це для людини, яка все життя мріяла бути пілотом, моя пілотська кар’єра завершилася без зайвого галасу.

Я розуміла: з цим покінчено, але відчувала, що в мені ще вирує бойовий дух. Тож, перш ніж відлетіти в Остін, я почала шукати інших способів, якими зможу прислужитися своїй країні, а також місць, де мені придадуться навички, відшліфовувані роками в кріслі пілота. Я дізналася, що є посада, яка вимагає вміння ухвалювати залізні рішення на бойовищі, добре відчувати перебіг воєнних дій і чітко розуміти унікальну мову спілкування по радіо. Я була в захваті, адже могла бути офіцером спеціальної тактики й відповідати за розгортання наземних військ у передових районах, організовувати їм підтримку з повітря і працювати над тим, щоб не було проблем зі зв’язком, які могли б призвести до втрат військових або цивільних. Це була робота просто для мене.

Щоправда, був один виняток: я не мала права навіть подати заявку. Жінкам не можна було обіймати цієї посади через застаріле правило в книжці під назвою «Правила й винятки щодо учасників наземних бойових дій», спрямованої на те, щоб тримати жінок якнайдалі від бойовища. Про ці правила я нічого не знала, і глибокі шрами на моїй правій руці й нозі теж, тому посміялася, коли згадала всі бачені бої й усіх жінок, яких евакуювала безпосередньо з бойовища в Афганістані. Це здалося мені несправедливим, але я вирішила: хай буде гірше для Повітряних сил! Їхні безглузді й застарілі правила оцінювання кваліфікованості означали, що вони ось-ось утратять загартованого в реальних боях воїна.

Удома в Остіні я влаштувалася консультантом у медичний заклад. Я щойно вийшла заміж за Брендона, і ми купили прекрасний будинок з двадцятьма арами землі. Проте я ніяк не могла змиритися з закінченням кар’єри пілота. Я силкувалася покинути думки про неї в минулому, обернувши їх просто на спогади. Одначе, як виявилося, ненадовго. Погано приховуючи спробу налагодити зі мною зв’язок (це мене неймовірно втішило), до мене звернулася моя найстарша пасербиця, якій тоді було дванадцять років, сказавши, що в майбутньому хоче стати морпіхом. Я ледь не підстрибнула до небес від думки, що це та мета, яка втримає її від юнацьких проблем — так само, як моя мета втримала колись мене. Я пожартувала, що коли вона хоче бути морпіхом, то їй варто почати віджиматися від підлоги. І ми обидві, зайнявши відповідну позицію, заходилися з реготом віджиматися.

Через кілька тижнів вона прибігла до мене в сльозах.

— Чому ти запевнила мене, що я можу бути морпіхом? — спитала вона.

Дівчинка, очевидно, думала, що я з неї насміхалася.

Я не могла второпати, що вона має на увазі.

— Мама сказала мені, що я не можу бути морпіхом, бо це робота для хлопчиків.

То була остання крапля. З мене досить. Я все життя терпіла тих, хто ставився до мене так, щоб показати, ніби служити своїй країні — це робота для хлопчиків, хоч насправді вся проблема була в їхніх власних комплексах чи звичайнісінькому невігластві.

Я не могла повірити, що через двадцять п’ять років ця маленька дівчинка опиниться в тому ж світі, у якому і я. І відразу ж згадала про неймовірний вплив на мене тата. Він ніколи не поводився так, наче моя мрія про пілотську кар’єру не для дівчат. Мені було соромно, що пасербиця не мала такої ж підтримки, тож я вирішила це змінити.

Глибоко вдихнувши, я швидко обмізкувала варіанти відповіді. Було складно, але я не хотіла, щоб