Читати книгу - "Проект «Україна». Австрійська Галичина"

послів відійшла до Польщі. Тепер читацькі проекти, а разом з ними і книжні стереотипи польських інтелектуалів кінця ХІХ — ХХ ст. стали частиною державної ідеології Другої Речі Посполитої. Натомість українській патріотичній лектурі було відведено нішу альтернативного чи опозиційного читання, обмеженого рамками Галичини та, частково, Волині. Однак це вже інший етап історії читання.

Отже, на кінець ХІХ — перших десятиліть ХХ ст. у середовищі галицьких українців та поляків були визначені канонічні ряди текстів та пантеон авторів — класиків національних літератур. Їхні твори у першу чергу ставали об’єктами шкільного читання — інструментами формування національної та культурної ідентичності. Поруч з тим, тогочасна шкільна освіта ґрунтувалася на знанні хрестоматійних зразків античної та світової літератури, які мали формувати ідеальний культурний рівень освіченої людини, а також релігійної літератури, що мала виховувати її моральні якості. Крім того, міська інтелігенція намагалася вплинути на формування належного кола читання серед простих галицьких міщан і селян, поєднавши естетичний (художня література) та практичний (науково-популярна та довідкова література) принципи. Цій меті були підпорядковані і шкільні читанки та хрестоматії, і видання для дорослого читача. Однак, попри намагання запровадити менш-більш контрольовану систему «народного читання», це вдавалося лише частково. З одного боку, перешкоджали ідеологічні розбіжності: так, українофіли через читальні «Просвіти» рекомендували для читання одну літературу, москвофіли — через читальні М. Качковського — зовсім іншу. До того ж, читання в Галичині стало ареною боротьби двох патріотизмів: українського і польського. Кожна зі сторін пропонувала своїм адептам власну концепцію літератури «для cкріплення сердець» — власну візію історії та національної ідентичності. На цьому тлі існував ще й розрив між елітарною та масовою лектурою, читанням «брукової» та «легкої» художньої літератури — проблема, однаково актуальна для обох спільнот. Серед такої суміші й боротьби ідей та текстів галичани зустріли Першу світову війну, яка різко змінила долю краю. Тепер образи з книжок та газет, які вони читали колись, та міфи, котрі вони вибудовували з цієї лектури, отримали несподіваний шанс стати реальністю: світлою та комфортною — для одних, і неприємною, навіть жахливою, — для інших. Але це — інша сторінка у складній книзі галицької історії.

Роман Голик

© Р. Голик, 2016

Український Мойсей Австрійської Галичини
(Іван Франко: історія успіху)

Коли юний, 19-річний провінціал, абзольвент Дрогобицької гімназії, а відтак абітурієнт університету, ступив свій перший крок на львівський брук, він іще не знав, що за рік видасть свою першу поетичну збірку та опублікує перший роман, редагуватиме популярний журнал та стане місцевою знаменитістю. Не знав, що за два роки з добропорядного австрійського громадянина, здібного молодика з великими перспективами, раптом стане в’язнем австрійської тюрми, а вийшовши з неї — через довгих, нестерпно довгих дев’ять місяців, — відчує себе вигнанцем, ізгоєм, «проскрибованим», а відтак навіки втратить перше — і найсильніше! — кохання й істотно ускладнить собі подальшу академічну та політичну кар’єру. Він не знав, що за кілька десятиліть його йменуватимуть «великим Каменярем», «галицьким Шевченком» та «українським Мойсеєм». А через століття Львів (чи то пак австрійський Lemberg) називатимуть його містом — містом Івана Франка.

Він знав тільки, що не має, на кого розраховувати, окрім себе самого. І що прагне стати собою. Випростатись на повний зріст, розправити крила — і летіти вперед і д’горі, настрічу незнаному, але такому звабливому майбутньому. «Настрічу сонцю золотому…»

Утім, сонце має здатність обпікати крила тих, хто надто високо літає.

Та чи від того їхній високий лет утрачає сенс?

Франкова відповідь на це питання непроста, оплачена надто високою ціною, коштом власного здоров’я та родинного щастя, понадлюдською напругою всежиттєвої «панщини» й бездонною чашею екзистенційних страждань. Проте ця відповідь повна сили і віри, а тому вселяє надію.

Бо це відповідь людини, яка з сільського хлопчика-сироти (хай із заможного, колись навіть шляхетського роду!) спромоглася, всупереч обставинам, стати національним лідером і пророком.

Українським Мойсеєм австрійської Галичини.

Gente Ruthenus, civis Austro-Hungaricus (час, місце, походження: координати самоідентифікації)

За суто формальними (а тому хибними!) критеріями, Іван Франко — це австрійський літератор та журналіст епохи правління імператора Франца Йосифа І. Родом із «австрійської» Галичини, точніше, Королівства Галіції та Лодомерії, коронного краю імперії Габсбурґів, він і народився, й помер «за цісаря», який перебував на престолі 68 років (1848–1916!!!). 60 із них (1856–1916) — це Франкові роки життя.

В автобіографічному нарисі «Дещо про себе самого» (1897) письменник так окреслював своє етнічну приналежність та генеалогію: «…Я русин і походжу, правдоподібно, від зукраїнщених німецьких колоністів» [т. 31, с. 29]. Утім, версію про «німецьке» походження Франкового роду і прізвища, доволі популярну в мемуарній літературі, сучасні дослідники, одначе, відкидають за браком документальних доказів, хоча й цілком виключати її не можна — з огляду на ту-таки відсутність надійних джерел (наразі генеалогію письменника з’ясовано лише з кінця ХVІІІ століття; принаймні відтоді його предки були галицькими русинами, греко-католиками за віросповіданням).

Упродовж усього життя Франко був австрійським підданим, хоч, одразу треба зазначити, й