Читати книгу - "Світло Парижа"

Мати стояла руки в боки, ніби очікуючи, що я візьму чарівну паличку й одним її помахом приберу всі ящики.

— Поставлю їх у підвал. Прибрала звідти половину всього, і як тільки ти вирішиш, що хочеш забрати собі, покличу когось, аби вичистили все, що лишиться.

— Не можна. Пам'ятаєш? Шарон сказала, що вигляд має бути такий, наче внизу багато місця.

— Унизу багато місця.

— Звичайно, але має бути так.

Нахилившись уперед, я висунула з-під столу стілець також для неї. — Сідай, мамо, відпочинь.

Відмахнувшись із нехіттю і в той же час висловивши подяку, вона також умостилась на стільці, так само, як і я, зраділа, що може посидіти, хоча ніколи б не потрактувала це як відпочинок. Вона завжди була в русі: писала листи, розмовляла по телефону, поспішала на збори до благодійників або до якоїсь ради. Я ніколи навіть не припускала, що мати може втомитися або втратити рівновагу. Однак це сталося. Попри макіяж бачила тіні в неї під очима, її плечі опустилися, роблячи її меншою, ніж вона була насправді.

— Мені не треба сидіти. Стільки роботи, — промовила вона, перекладаючи руки на колінах.

— Менше, ніж учора, — заперечила я. Над нами пила тесляра вгризалась у деревину. Постукування й знову тиша.

— Тобі щось було треба?

— А ми можемо просто поговорити?

— Ну, — сказала мати так, наче це і було відповіддю.

Я показала на один з бабусиних зошитів, що лежали на краю столу. — Бабуся хотіла бути письменницею. Ти про це знала?

— Невже? — ввічливо поцікавилася мати.

— Вона опублікувала кілька оповідань і віршів, коли навчалась у старших класах і коледжі. У літературних журналах. Я їх читала. Досить гарні.

— Де ти їх знайшла?

— На горищі. Ніколи не читала їх?

— На горищі стільки мотлоху. Хтозна, що там.

— Вона продовжувала писати? Хочу сказати, ти її пам'ятаєш як письменницю?

Мати глянула на мене, як дивляться на маленьку наївну дівчинку. — Вона не мала на це часу. Практично керувала колегіальною асоціацією жінок у Вашингтоні. Була в бібліотечній раді й раді симфонічного оркестру, крім того, мусила проявляти гостинність у зв'язку з батьковою працею. Коли запрошуєш на обід сенаторів і дипломатів, зовсім не залишається часу на каракулі.

Від того, що мати назвала бабусині оповідання каракулями, в мене защеміло в серці. Вона говорила так, як моя прабабка, мати Марджі. Мені захотілося розповісти їй усе, про що читала, про те, як вона їздила до Парижа, про її дружбу з Себастьєном, про її оповідання, але я стрималась. Те, що я розповіла про це Генрі, мене зовсім не тривожило, але розповісти моїй матері було би зрадою. Вона б цього не схвалила, і я міркувала, як удалося дівчині з цих щоденників виховати мою матір, стати бабусею, яку я знала — холодною, офіційною, стриманою. Вона була така щаслива у Парижі. Що позбавило її цього щастя? Що примусило кинути писати? Що змінилось?

— Можемо організувати, щоб усі ці речі переслали тобі додому, — сказала мати, вишукано міняючи тему розмови, — замість того, щоб складати їх у підвалі, а по кількох днях знову виносити.

Від самої недбалої простоти пропозиції все в мені захолонуло, і стиснувся шлунок. — Що ти маєш на увазі, говорячи про кілька днів?

— Коли поїдеш. Ти дуже мені допомогла, але хіба тобі не треба повертатися до Філіпа?

Потім була пауза, важка й очікувальна. Ми не говорили про Філіпа, про мене, про щось серйозне, крім розмови кілька днів тому, і від самої думки, що треба буде заперечувати, в мене запекло в грудях. — Я думаю про це, — відповіла я. Однак насправді не думала. Було навіть дивно, як мало я про нього думала і як зручно почувалась без нього.

— Знаєш, він телефонував сюди. Казав, що не береш сотовий.

— Я… його загубила, — відповіла я. Мені слід було почуватися краще, бо він дзвонив, але ця частина мого серця була темна й висохла і не могла пробачити. Він не хотів мене знайти. Я підозрювала, єдине, що він хотів, — спаплюжити мене, зачинити в клітці, з якої я щойно вирвалась.

— Є щось, чого ти мені не говориш? — спитала мати. Я вагалася, і в мені піднялась хвилька надії, як і того дня, коли я подумала, що вона зараз відкриється переді мною. — Філіп з тобою поводився якось невідповідно?

Я теж вагалась. Стояли на межі нового почуття — чесності. Дійсності. — Ні, — зітхнула. Він ніколи не образить мене, принаймні, не в той спосіб, про який питає. Він досить нікчемний і ниций, та ніколи не піднімав на мене руку, і, наскільки знаю, не спав з іншими.