Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

— Так,— підтвердив каптенармус.— Він і списки складав.

— Я хотів би їх подивитися,— сказав Шміц.

І знову каптенармус почервонів. Потім дістав список із, шухляди й віддав Шміцові. Той уважно перечитав його, шепочучи собі під ніс усі прізвища. Всі мовчки дивилися на лікаря, коли він читав список. З-за дверей, з коридора, долинав гамір. Усі аж здригнулися, коли Шміц раптом голосно сказав:

— Сто чортів, лейтенант Молль і капітан Бауер!

Він ляснув аркушем по столу й звів очі на каптенармуса.

— Кожен студент-медик знає, що через півтори години після складної операції на мозку пацієнт іще не транспортабельний! — Він знову взяв список зі столу й затарабанив пальцями по паперу.— Везти їх санітарною машиною — то вже краще зразу їм кулю в лоб.— Він глянув на Шнайдера, тоді на Файнгальса, на Шміца, на Оттена.— Напевне ж, учора вже знали, що ми сьогодні будемо драпати. Чом же не відклали операції?

— Наказ надійшов тільки сьогодні вранці, годину тому,— сказав каптенармус.

— Наказ! Наказ! — Шміц кинув список на стіл і звернувся до Шнайдера: — Ходімо!

Вже надворі Шміц сказав:

— Ви недочули, коли він зачитував. Останню партію цього разу доручили мені. Ми ще побалакаємо.— І швидко рушив до кабінету головного лікаря, а Шнайдер неквапно почовгав до себе.

Проходячи повз вікна, він щоразу визирав з кожного на подвір'я, щоб пересвідчитися, чи стоїть іще Сарчин візок біля воріт. Тепер на подвір'ї було повно вантажних і санітарних машин, а поміж них легкова машина головного лікаря. Там уже почали вантажитись, і Шнайдер завважив, що біля кухні вантажили й корзини з фруктами, а шофер головного ніс через подвір'я великого сірого, оббитого бляхою ящика. У коридорах ледь можна було протовпитись. Зайшовши до своєї кімнати, Шнайдер швидко ступнув до шафи, вилив у склянку рештки горілки й хлюпнув трохи зельтерської, а коли пив, то почув, що надворі завівся перший мотор. Він вийшов зі склянкою в руці до коридора й став біля вікна; він зразу пізнав, що перший мотор, який завівся, був мотор машини головного, добрий мотор; Шнайдер на цьому не знався, але він чув, що мотор добрий. Потім через подвір'я надійшов головний лікар, він не ніс ніякого багажу, а кашкет у нього на голові трохи зсунувся набік. На вигляд він був, як звичайно, тільки обличчя, завжди витончене, бліде з легким рум'янцем, тепер почервоніло, як буряк. Головний лікар був вродливий — високий, стрункий, чудовий вершник, він щоранку о шостій сідав на коня з батіжком у руці й рівномірним чвалом мчав у пусту, поступово даленіючи на тій рівнині, що була неначе самим обрієм. Але зараз його обличчя було червоне як буряк, а Шнайдер якось уже бачив головного таким червоним — тоді, коли Шміцові вдалась операція, на яку головний не наважився. Тепер Шміц ішов поруч головного, йшов цілком спокійно, а головний збуджено махав руками... Але в ту мить Шнайдер побачив дівчину, що йшла коридором, простуючи до нього. Її, видно, бентежило все, що відбувалося навкруги, і вона шукала когось непричетного до цієї метушні. Дівчина сказала щось по-угорському, що саме — він не зрозумів, тоді він кивнув їй на свої двері, запрошуючи зайти. Надворі першою від'їхала машина головного, а колона повільно рушила слідом...

Дівчина, певне, гадала, що він заступник інтенданта. Вона не сіла на стілець, хоч він запросив її, і коли він сам сів на ріжок столу, вона стала перед ним і, вимахуючи руками, щось заговорила; йому приємно було тільки дивитися на неї й не слухати, бо він однаково не зрозумів би її мови. Але він не перебивав її, бо хотів на неї дивитись, вона була трохи захуда, може, занадто юна, зовсім юна, куди мододша, ніж він гадав,— груди ще маленькі, але дрібне личко бездоганно гарне, і він, аж дух тамуючи, чекав тих хвильок, коли її довгі вії лягали на смагляві щоки. Кілька хвилин вона стояла так, стуливши на мить червоний і круглий, може, трохи тонкогубий ротик, а тоді знов починала говорити. Він придивився до неї ще пильніше й признався сам собі, що трохи розчарований,— і все ж вона була чарівна. Він раптом заперечливим жестом підняв руки і похитав головою. Вона зразу вмовкла, підозріливо втупилась у нього; він тихо сказав: «Мені хочеться тебе поцілувати, розумієш?» Він і сам уже не знав, чи справді хоче цього, і йому було прикро бачити, як вона червоніє, як її смаглява шкіра помалу загоряється вогнем, і він збагнув, що вона не зрозуміла його слів, але здогадалася, чого він хоче. Відсахнулась, коли він повільно ступив до неї, і по її боязких очах та худій шиї, на якій сильно пульсувала жилка, він побачив, що вона справді занадто юна. Він зупинився, похитав головою й тихо сказав:

— Пробач... Забудь... Розумієш?

Але погляд її став ще боязкіший, і він злякався, що вона закричить. Цього разу вона, здавалося, зрозуміла ще менше, і він, зітхнувши, підійшов до неї, взяв її за маленькі руки, а підносячи до губів, побачив, що вони брудні, пахнуть землею, шкірою, цибулею, поцілував їх легенько й присилував себе усміхнутись. Вона дивилась на нього ще збентеженіше. Він поплескав її по плечу й сказав:

— Ходім, одержиш свої гроші.

Лиш коли він пояснив ті слова жестом, вона ледь усміхнулась і вийшла за ним у коридор.

Там вони зустріли Шміца й Оттена.

— Куди ви? — спитав Шміц.

— До інтенданта,—