Читати книгу - "Голос перепілки"

Аня сіла так близько, що Борис міг бачити її ясні зелені очі, її білі кучері, що спадали на чоло, на плечі, на груди. Спробував піднести до них руку. Поволі торкнувся її волосся й довго перебирав пальцями маленьке золоте пасмо.

– Яка ти файна! – прошепотів стомленим і тихим голосом Борис.

– Дякую, діду.

– Ти?…

– Я Аня. Мені бабуня Ганна Величко все розповіла про Німеччину й про вас… Ви мій дід.

– Ганна… – ледь чутно прошелестів губами Борис до Ані.

* * *

Був ясний ранок. Стефка знала, що він ясний. Навіть знала, що світить сонце. Вона сиділа біля Бориса й тримала в руках склянку з водою.

– Дати ще?

– Дай, бо дуже сушит.

Скрипнули двері.

– То хто? – прошелестів тихо тоненькими губами Борис.

– Мартин, – відповіла тихо Стефка.

– Мартин? Скажи й’му, най підойде ближче. Я хочу його видіти.

Мартинові ноги знічев’я прилипли до підлоги. Світ похитнувся в очах. Земля втікала з-під ніг. Дзвін калатав у грудях.

– Стефко, чуєш, скажи й’му, що я хочу й’го видіти, – повторив хриплим голосом Борис.

– Я тут, дєдю, – прошепотів Мартин. – Я тут.

– Виджу, сину. Тепер уже виджу. – На Борисовій щоці блиснула тоненька мокра стежка, що сховалася десь аж за коміром. – Ввожай на маму, сину. Залишаю її на тебе, чуєш?

– Чую, дєдю, – прошепотів Мартин, міцно стиснув Борисову руку, поцілував її й вийшов із покоїв.

Стефка підняла Борисову голову й приклала до його вуст склянку. Він помалу ковтнув. Стефка чула, як поволі бігла вода і як глибоко дихав Борис.

– Стефко, можеш дати мені ше води?

– Можу, Борисе, – промовила Стефка, підвівши на нього сині сліпі очі.

– Стефко, у нас добрий син. Подивиси, який він ґазда.

Стефка знову підняла подушку й піднесла Борисові до вуст склянку.

– Прости, Стефцю, – почула.

Вона відчула, як до її руки торкаються Борисові губи, і стрепенулася.

– Прости за все, – почула вона знову. І відчула, як одне життя прибувало до її рук і як інше від них утікало. Нестримним потоком ринули її сльози. То були сльози, не виплакані за ціле життя, ще від Варвариного весілля. Вона вже не ховала їх. Не соромилася й не втікала. Схилила голову на Борисову руку. Руку, яку вмивали не сльози розпачу, а сльози примирення.

– Прощаю тобі, Бориску. За себе прощаю й за Мартина. І за долю нашу прощаю. І най Бог тебе простит.

Коли Розя зайшла до хати, на столі горіла свічка. Стефка сиділа біля Мартина, схиливши на його руки голову.

Щастя знає, де воно починається. І горе знає. От тільки де вони закінчуються, знає лише Бог.

Примечания
1

Груба (діал.) – вагітна.

(обратно) 2

Ліниці (діал.) – повісмо. Палити ліниці й обкурювати ними приміщення – народний ритуал від вроків.

(обратно) 3

Ґудз (діал.) – вузол.

(обратно) 4

Тяжка (діал.) – вагітна.

(обратно) 5

Матірка (діал.) – конопляна нитка, якою після пологів перев’язували пуповину.

(обратно) 6

Ґрейцер (істор.) – дрібна монета.

(обратно) 7

Верета (діал.) – те саме, що рядно.

(обратно) 8

Годна (діал.) – можеш.

(обратно) 9

Падоньку! – вигук здивування.

(обратно) 10