Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

Мер був попереджений по телефону і вже чекав їх з реєстровою книгою під пахвою перед огорожею майбутнього військового кладовища в Дамп’єрі. Це не буде надто великий некрополь — усього на дев’ятсот поховань. (Важко було зрозуміти, з яких міркувань міністерство визначало місця поховань.)

Прадель здалеку помітив мера, схожого на нотаріуса на пенсії (або на вчителя — це наймарудніший випадок). Вони занадто серйозно ставляться до роботи, до своїх прерогатив — дуже прискіпливі.

Він припаркувався, вийшов з машини. Префект вийшов з протилежного боку, мовчки потиснули руки — справа серйозна.

Відкрили ворота. Перед ними простягалося величезне голе поле з розрівняним кам’янистим ґрунтом, яке мотузкою було розділене на чіткі, рівні та перпендикулярні лінії. Військові реалії. Лише найвіддаленіші ряди були вже заповнені. Кладовище повільно заповнювалося могилами з хрестами, так ніби хтось розстилав покривало. Біля входу — тимчасові будівлі для адміністрації. Десятки білих хрестів були поскладані на піддонах. Далі, під ангаром, височіла гора домовин, накритих грубим брезентом. Зазвичай домовини прибували відповідно до потреб ексгумації (отже, якщо їх назбирувалося чимало, значить, іде затримка). Прадель кинув оком на Дюпре, який підтвердив, що вони справді запізнюються. Ще одна причина поквапитись, подумав Анрі, і закрокував швидше.

Вже починало розвиднятися. Довкола — жодного деревця. Кладовище нагадувало поле бою. Вони йшли на чолі з мером, той бурмотів собі під ніс: «Е-13, подивимося Е-13...» Він чудово знав, де знаходиться та клята могила Е-13 — бо напередодні провів біля неї майже годину. Але підійти отак прямо було образою для його скрупульозної натури.

Нарешті вони зупинилися біля свіжорозкопаної могили. Було видно домовину під тоненьким шаром землі, кришка трохи відсунута і піднята, щоб можна було прочитати напис: «Ернест Бланше — бригадир 133-го полку, помер за Францію 4 вересня 1917 року».

— То й що? — спитав Прадель.

Префект показав на відкриту реєстрову книгу, яку мер тримав перед собою, як Біблію, і урочисто прочитав:

— «Місце Е-133: Симон Перлат — рядовий другого класу VI армії, помер за Францію 16 червня 1917-го».

Він різко захлопнув реєстрову книгу. Прадель насупив брови. Йому хотілося повторити своє запитання: «То й що?» Але не став випереджати події. Префект продовжив (у поділі влади між містом і департаментом він мав завдати рішучого удару):

— Ваші люди переплутали домовини і ями!

Прадель обернувся до нього здивовано.

— Роботу виконують ваші китайці, — додав префект. — Вони не шукають відповідне місце... Вони опускають домовини в найближчу яму!

Цього разу Анрі звернувся до Дюпре.

— А чому оті китайські придурки так роблять?

Відповідь дав префект:

— Бо вони не вміють читати, пане д’Олней-Праделю. Ви набрали на цю роботу людей, які не вміють читати.

На мить Прадель утратив впевненість, а тоді вистрілив, як із гармати:

— А що це міняє? Скрізь шарварок! Коли родичі приходять на могилу, вони що — розкопують її, щоб перевірити, чи це їхній померлий син?

Всі довкола були шоковані. Тільки не Дюпре (він знав, з ким має справу). Відтоді, як вони почали роботи чотири місяці тому, він не раз бачив, як шеф затикав і не такі дірки. Це була робота з купою непередбачуваних наслідків. Щоб усе встигати, треба було наймати додаткових робітників, а патрон відмовлявся: «Все буде гаразд, — казав він. — Їх і так уже до греця, а крім того — ви ж наглядаєте, Дюпре, чи не так? Я ж можу покластися на вас?» Отож якийсь там труп на місці іншого? Чи й не диво...

А от мер і префект були вражені:

— Зачекайте, зачекайте!

Це втрутився мер.

— Передовсім — відповідальність, пане. Йдеться про святий обов’язок!

О, які пишномовні слова! Відразу видно, з ким маєш справу...

— Авжеж, — підхопив Прадель уже більш згідливо. — Передовсім — святий обов’язок. Ви ж, напевне, знаєте, що це таке...

— Так, пане! Ви маєте рацію — я знаю, що це, уявіть собі! Це — неповага до наших загиблих, ось що це! І тому я призупиню роботи!

Префект був задоволений собою (телеграмою він уже попередив міністра. Він під захистом).

Прадель трохи помовчав.

— Ну що ж... — кивнув він нарешті.

Мер полегшено зітхнув (він навіть не уявляв, що перемога буде такою швидкою).

— Я дам наказ відкрити всі домовини, — продовжив мер безапеляційним тоном. — Щоб перевірити.

— Гаразд, — сказав Прадель.

Префект подумав: нехай мер сам розбирається. Бо згідливість Праделя виглядала підозріло. Під час перших зустрічей він був різкий і зверхній, але зовсім не піддатливий, як оце зараз.

— Добре, — повторив Прадель, застібаючи пальто.

Було видно, що він погоджується проти волі.

— Домовилися, тоді накажіть відкривати домовини...

Він уже був готовий іти, але повернувся на хвильку, щоб уточнити одну деталь:

— Звичайно, ви попередите, коли можна буде продовжити роботи? А ви, Дюпре, відправляйте китайців у Шаз’єр-Малмон — ми там спізнюємося. Зрештою, тут і без нас упораються.

— Ей, зачекайте! — закричав мер. — Це ж ваш персонал має відкрити труни!

— Е, ні! — відповів Прадель. — Мої китайці закопують. Їм за це платять. Мені треба, щоб вони ексгумували, зауважте: я виставляю урядові рахунок за конкретну дію. Бо виходить, я маю платити тричі? Один раз — за поховання, другий — за викопування (бо вам хочеться переставляти певні труни у відповідні ями), а в